"Я повинна бути сильною. Для сина, для себе, для пам'яті чоловіка"

Я – Світлана з Калинівки.

До війни все було інакше. Я працювала в школі, чоловік їздив на заробітки за кордон, ми виховували нашого сина Олександра. Жили своїми мріями, планами, сподіваннями.

24 лютого війна увірвалася в наше життя. Чоловік без вагань пішов до військкомату, його мобілізували. Він вірив, що захищає свою сім'ю, свою землю, свою Україну.

19 вересня його не стало. Загинув, захищаючи нас від ворога.

Світ раптом потьмянів. Залишилися ми з сином одні, без опори, без підтримки.

Чоловік був для нас усім. Він був люблячим чоловіком, турботливим батьком, вірним другом. Його смерть – це невимовний біль, який ніколи не загоїться.

Я не знаю, як жити далі. Як виховувати сина без його підтримки? Як давати йому раду в цьому жорстокому світі?

Але я знаю, що я повинна бути сильною. Для сина, для себе, для пам'яті чоловіка.

Я буду жити, я буду боротися, я буду пам'ятати.