«Я почула неймовірний гуркіт - це були "гради". Вони летіли по всьому місту»

23 лютого я прокинулася зранку готуватися йти на роботу, зробила собі каву і як завжди сіла почитати новини. Коли я зайшла в інтернет, то не могла повірити своїм очам. "Бомблять Харків. Росія ввела свої війська на територію України". Мені стало дуже страшно, бо, вийшовши у під'їзд, було чутно вибухи. Ми з чоловіком і сестрою, яка жила в сусідньому будинку, прийняли рішення дітей відвезти в село до батьків, бо були впевнені: там безпечно.

Потім я пішла на роботу, я працюю в дитячому садку вихователем. В нашому садочку є бункер, тому завідувач дала вказівку готувати його до прийому людей. І ось, прийшовши додому ввечері, я почула неймовірний гуркіт - це були "гради". Вони летіли по всьому місту. Я постелила постіль у коридорі, бо, кажуть, так безпечніше. Пересиділа постріли та лягла спати.

Зранку все було, як і вчора, але добавилися налякані люди, які приходили переночувати до нас в бункер. А потім началось щось дуже страшне. Я вже не могла іти на роботу і навіть вийти з будинку, бо постійно по місту били "гради". Але найстрашніше - це була авіація. Ми називали це:  "Змій летить".

Весь будинок сидів у підвалі, було дуже страшно. Там ще була дівчина з дитинкою, якій було 7 місяців, її було дуже жаль, бо в підвалі було холодно, темно і постійно від ударів трусився потолок. Дітки, ті що старше, одразу лягали спати, чоловіки наростили там з досток щось на кшталт ліжка. Спочатку діти плакали, бо це було дуже страшно, а потім засинали. Так ми просиділи декілька днів і зрозуміли, що треба виїжджати.

Мені дуже жаль було ту дівчину з дитинкою, її всі рідні були в Ізюмі в такій же ситуації, і я запропонувала всім їхати до моїх батьків в село Велика Комишуваха.

Декілька разів ми виходили з підвалу, але коли ми сідали в машину, починали летіти ракети і ми знову ховалися. А потім почули цей страшний звук літака-винищувача і чоловік тієї дівчини сказав: "Або ми їдемо зараз, попри все, і Бог нам допоможе, або ми навіки можемо залишитись тут".

Ми сіли і поїхали, було неймовірно страшно, бо ми бачили, як летять ці ракети, як вони взриваються. Але ми їхали, і ось – знову цей страшний звук літака. Він летів прямо на нас, мені так тоді здалося. Але він промайнув над нашими головами, здавалося, що дах автомобіля знесло..., і ми почули вибухи.

Приїхали в село! Там вже була моя сестра зі свою сім'єю, всі були дуже раді нас бачити і гарно прийняли наших друзів. Односельчани, дізнавшись, що ми приїхали з малесенькою дитинкою і у нас немає зовсім нічого, щоб її переодягти, швиденько принесли речі та памперси. Ми тікали з підвалу, тому ні в кого з нас не було ніяких змінних речей.

Ми зраділи, що в безпеці. Але через декілька днів русня почала бомбити суміжне село, зникли світло і вода. Найбільшими труднощами для мене були втрата житла та те, що батьки не хотіли втікати. Найбільший шок для мене, що мій батько загинув у своему дворі від ворожої ракети і ми його знайшли лише через 5 місяців.

Були моменти, які мене зворушили. Ми з села приїхали в Лозову і там нам зовсім чужі люди дозволили пожити в квартирі своєї доньки (вона була у відрядженні), дозволивши брати все, що нам потрібне. І коли ми приїхали в Старий Самбір, то люди, які нам запропонували житло, зовсім не брали за нього кошти і нічого не просили для себе. 

Коли ми приїхали, все було добре, нам волонтери дали і їжу, і засоби гігієни, і постіль. Але коли пройшов час, то гуманітарну допомогу перестали давати, так як ми отримуємо гроші як ВПО. Будиночок у нас старенький, в ньому ніхто не жив більше 20 років. Я пішла до голови міста, попрохала допомогти трішки відремонтувати його, на що він відповів, що немає в казні коштів... Потім з наступом холодів я попрохала допомогти нам з дровами, на що він сказав, що також нічим допомогти не може…