Андрій Моцель

"Я пишаюся, що є частиною славного українського роду, який ніколи не стане на коліна!"

Моцель Андрій, 16 років, учень 11-А класу школи №168, м. Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Діденко Світлана Петрівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Я завжди вірив, що ми, українці, можемо відчувати до недругів праведний гнів. Я помилявся! Лютий гнів! До нелюдів! Навічно!

Ранок двадцять четвертого лютого розділив моє життя на "до" та "після" цього страшного лихоліття. «До» було чудовим: ми жили повним життям, мали плани на майбутнє, нам мріялося, хотілося, біглося, здійснювалося, раділося…

Умить життя перевело нас за невидимий рубікон. І настало «після». Усе поділилось на важливе і решту. Пріоритети, думки, відчуття, відповідальність - усе стало іншим. Безтурботливий хлопчик враз став дорослим. Прийшла непрохана. Війна!

Мирне місто, мирні люди здригнулися від серії вибухів, що лунали з усіх околиць. Паніка. Безперервні звуки сирени. Виття літаків. Дитячий плач, крики дорослих, перелякані домашні улюбленці.

Усе перемішалось того страшного зимового ранку.

Я живу на околиці Києва. На горизонті - чудовий Ірпінь. І ось 24 лютого презентувало нам фільм жахів: свисти і хвости смертоносних ракет, вихори диму і моторошні звуки вибухів, які назавжди стали частиною моєї пам'яті. Це була лише перша серія.

Продовження не забарилося.

Моїм батькам постійно телефонували співробітники з окупованих територій Бучанської громади. Люди повідомляли страшні звістки про звірства окупантів: викрадення, знущання, вбивства, мародерство...

Ні, це не фільм, це сон, а я от-от прокинусь, здригнусь в холодному поту – і все мине! Та не мине! Кричу мовчки. Це - не сон! Мій мозок просто відмовлявся вірити.

Близьке розташування нашого дому до лінії вогню і нескінченний потік жахливих новин з фронту спонукав нашу родину виїхати до родичів на Вінниччину. На дорозі вже не було тих довжелезних заторів: більшість киян на той час вже покинула Київ. Моя пам'ять поповнилась новим: руйнуваннями, обвугленими будинками та автомобілями (усією силою хочу вірити, що в них не було людських душ! Але ж…) - і знову кричу мовчки.

У нас почалось інше життя: тато вступив до місцевої територіальної оборони, а я з однолітками чергував вулицями села до десятої години вечора. Ми виявляли підозрілих осіб. Жінки тримали свою оборону: вони готували різні наїдки для окупованих мешканців Бородянки, рятуючи їх від голодної смерті. Я завжди пам'ятатиму, як тоді згуртувались люди, і кожен виконував свою надважливу місію. Знаю, що вже дехто з цих героїв – на небі, бо кляті кулі забирають життя…

Я пишаюся, що є частиною того славного українського роду, який ніколи не стане на коліна! Ми – нація мужніх, стійких і міцних! І буде ще одне «після» - після нашої Перемоги. І буде Мир. Мир без повітряних тривог, звуків артилерії, колон військової техніки на дорогах, ядерного шантажу, скалічених війною людей, дітей-сиріт, зруйнованих будинків та зруйнованих людських доль.

Я мрію побачити в українському небі пасажирський літак.

Я мрію навесні зустріти байбака під крейдяними схилами північної Луганщини і сфотографувати відомі квітучі на крейді півонії. Потім із друзями ми поїдемо у Донецьк, щоб вболівати за улюблену футбольну команду на славнозвісний "Донбас-Арені". Влітку гайну в похід у Кримські гори. Пізніше моя родина буде засмагати на маріупольському пляжі. Дорогою додому ми відвідаємо етнофестиваль "Таврійська фортеця" у Новій Каховці. Восени я гостюватиму в столиці українського студентства - у Харкові...

Яка ж гарна наша вільна, незалежна, нескорена Україна!

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/