"Я пам’ятаю той ранок, ніколи його не забуду"

Чижик Єлизавета Олександрівна, 15 років, учениця 10-В класу Криворізького ліцею №49 Криворізької міської ради

Керівник: Красіна Тетяна Анатоліївна

24 лютого 2022 року Російська Федерація розпочала повномасштабну війну на території України. Мільйонам людей довелося залишити свої будинки, покидаючи все нажите за своє життя. Але це не найстрашніше… Війна забрала багато життів: дітей, дорослих, тварин. Українцям довелося шукати безпечніше місце або взагалі виїжджати за кордон. Ті ж, у кого не було можливості виїхати, так і залишилися в руїнах. Сотні, тисячі кілометрів роз’єднали родини, але як заповіт повторюю слова Президента України Володимира Зеленського: «…Ми все подолаємо! Бо кожен з нас – українець…Ми маємо бути єдині. Адже тільки тоді – ми сильні!»

Українці стали більш згуртованими після 24 лютого, допомагаючи одне одному морально, фізично. Наприклад, наша сім'я прихистила родину переселенців, ми допомагаємо їм із документами і робимо так, щоб вони відчували себе як удома.

Я пам’ятаю той ранок, ніколи його не забуду. Як прокинулась і моя родина сказала мені: «Війна». З кожною хвилиною, годиною і днем новини ставали все жахливішими, і страх у мені зростав.

Спорожнілі полиці в магазинах викликали паніку. Величезні черги на вулицях до банку, магазину або аптеки. Не було ні хліба, ні води. Остаточно я усвідомила, що все це насправді, коли почула сирену, яка наче плакала над містом, що хотілося затиснути вуха; гул літаків, виття ракет. У вересні-жовтні наше місто почали бомбардувати. Одного разу влучили в греблю, тому довелося запасатися водою.

Тоді я відчула себе такою слабкою, безпорадною, було дуже страшно за свою сім'ю. Мій батько довгий час сидів без роботи, тому що завод, де він працював, підірвали. Я боялася за безпритульних людей, адже вони навіть не могли переглянути новини і зрозуміти, що ж відбувається у світі. Боялася за безпритульних тварин, адже вони так само відчувають страх і біль, причому гаразд не розуміючи, що відбувається, вони ж ні в чому не винні. Ми з моєю сім’єю брали тварин, яких покинули, на перетримку та потім знаходили їм нових господарів. Мені дуже шкода цих пернатих та чотирилапих, їх кинули найдорожчі, як непотрібний тягар, а вони як діти, тільки сказати нічого не можуть. 

Для моєї сім'ї цей день означав, що життя тепер під загрозою і будь-коли потрібно бути готовим до будь-чого. Ми стежили за новинами і хвилювалися за кожне життя.

Ми благали в Бога сил для маріупольців, молилися за життя харків’ян, оплакували полеглих у Бучі. З кожним сигналом сирени я і досі прошу наших вояків влучити і на цей раз, щоб зберегти наші життя. 

Ще на початку війни мене вразила мужність українців, адже вони сильні, незламні. Ми дуже відрізняємося від росіян. Як казав англійський мандрівник та письменник ХІХ ст. Едвард Кларк: «Українці різняться … від інших мешканців Росії. Це дуже шляхетна раса. Вони виглядають міцніше та краще від москалів і перевищують їх у всьому, де лише може один клас людей перевищувати інший… За столом українського селянина більша чистота, аніж за столом у московського князя…»(1812рік). Мабуть, наші чепурні села довго не давали спокою «братам»-москалям, що вони захотіли й собі шматочок тієї краси. Тільки не зрозуміли, що цінність не в пралках, а в людях.

Я пишаюся тим, що я українка, пишаюся, що народилася в цій прекрасній країні. Поважаю її традиції та звичаї. Щоразу, коли я думаю про Україну, про її майбутнє, хвилююсь і молюсь за неї.

Я мрію жити в мирній країні, де немає війни, насильства, хочу, щоб Україна була незалежною і поширювала ідеали свободи в усьому світі. Мрію, щоб кожен пишався рідною землею та бачив сенс свого життя в її процвітанні.

Під час нашої історії Україна не раз доводила ворогові, що вона найсильніша, що вона незламна. Україна – це одна велика сім’я. Українці, хоробрі та мужні, завжди допоможуть один одному. 

«Не ми почали цю війну. Але нам цю війну закінчувати», - Володимир Зеленський. Сподіваюся, що ця війна буде останньою. Слава Україні!