«Я ніколи не забуду це вимерле місто»

Я з Покровська. Виїжджати не стала, бо батько був лежачий, матері 83 роки, а мені – 53. Пенсії в мене ще немає. Роботи не було, перші місяці було страшно: паніка, всі потікали, все закрито, вінка забиті, базар пустий. Боялися, що дійдуть до нас, розумію і тих, хто виїхав. 

Так, був такий страх, що грошей немає, все було втридорога, було тяжко знайти, але батьки були веселі, та в нас був який запас, якась картопля, закривачка, саме звичайне.

В моєму п’ятиповерховому будинку на етажі залишилася одна жінка, бо в неї був хворий чоловік, він останні дні доживав. Ото ми з ними й залишилися, та по місту було страшно ходити навіть вдень. 

Води не було, питної води і зараз немає. Газ нам відразу обрізали, ну світло було. Спочатку ми палили на сухому спирту чай собі нагрівали, а потім призвичаїлись - виписали пічку по інтернету. Я цього ніколи не забуду, це вимерле місто. І це – у нас. А я уявляю, як оце тим людям, в яких це все було близько.

Людей шкода. До цих пір не можу, коли розповідають про вбивство мирних людей, як люди помирали, коли живцем спалювали. Звідки ця вся жорстокість? Що ж ми такого зробили, що прямо вогнем нас потрібно випалювати? Але в нас такі люди залишилися, на яких тримається світ, і навіть один такий чоловік заставляє жити й врити, що все буде добре.

В майбутньому будемо відбудовувати те, що залишиться в Україні. Робитимемо все, щоб далі було життя, як би не було.