«Я ніколи не думала, що до нашої країни прийде війна»

Я живу з чоловіком. Він переніс три інсульти, а я сліпну після операції на очах. Діти наші живуть у Дніпрі.

Перший день війни згадую зі страхом. Плачемо з чоловіком, тому що онуків не бачимо, тільки по телефону спілкуємося. Виїжджати ми нікуди не плануємо: пенсії маленькі, грошей на квартиру немає. Діти забирали нас до себе, але ми потім повернулися додому.

Були проблеми з ліками. Діти пересилали нам медикаменти із Дніпра. Поруч є церква, там також дають ліки. Але зазвичай таких, як нам потрібно, немає.

Коли починають стріляти, ми ховаємося з чоловіком у будинок. Він нікуди не ходить взагалі, погано себе почуває.

Шокує все. Люди гинуть, молоді хлопці і дівчата. Поки не стріляють, ще нічого, а як починаються обстріли, дуже важко. Я ніколи не думала, що доживемо до того, що у нашу країну прийде війна.

Мрію, щоб війна закінчилася вже сьогодні. Дуже хочу, щоб настав мир, щоб діти і онуки повернулись. Щоб усі люди повернулися додому, почали працювати, щоб усе було так, як до війни, щоб була робота, зарплата, щоб діти навчалися у школах, щоб був перший і останній дзвінок, щоб усе було добре.