«Я не забуду ніколи, як у сповільненій зйомці, пролітає величезна сіра ракета»

Бікус Вікторія, студентка 1 курсу Відокремленого структурного підрозділу "Рівненський фаховий коледж Національного університету біоресурсів і природокористування України"

Вчитель, що надихнув на написання есе - Сорока Мирослава Василівна

Війна. Моя історія

Один день зими, який змінив життя всього народу назавжди… Сонне рідне місто в мить прокинулося від звуків: «Невже це почалося?» – запитала сама в себе, навіть не вставши з ліжка. Війна –  це реальність, яка приносить лише страждання, смерть і руйнування. Що я відчувала в той момент? Настав день, коли ми стали дорослими, розуміння того, що життя – це не завжди легко; воно переповнене болю, безсилля, тривоги і страху.

Мені важко говорити про ті реалії, які нам вдалося пережити. Кожного разу, як мене просять розповісти – настає розпач. Так, я розумію, що у нас була далеко не найгірша ситуація у місті, в порівнянні з тими, де люди бачили біля своїх будинків танки, ракети і їх сліди в небі, безліч вже знищених будівель.

Наші емоції –  влада життя і іноді у мене закрадається відчуття провини: «Чому ми не втекли від цього пекла?», «Як змогли тут залишитися?». Та токсична вина позбавляє жаги до подальшої майбутньої долі, ми не можемо тверезо оцінювати наші можливості і думки.

Але саме завдяки батькам, в своїй країні я почуваюся вільною, все, що ми робимо- правильно і ніхто не має змоги нас судити.

Підтримка моїх батьків була найкращою розрадою, вони поруч і я завжди могла на них розраховувати. Мама є найкращим другом, який розумів мене, навіть, коли я сама не могла зрозуміти, що мені потрібно; була готова допомогти, навіть, коли цього не просила. Тато – приклад, сильний і впевнений.

Слід розуміти, що вони приховували свій біль і намагалися зробити моє життя кращим, забуваючи про здоров’я.

Повертаючись у минуле, згадую лише страшне: новини по телевізору, постійні дзвінки рідних і друзів, підвал і нарешті вибухи. В той час, коли ми спускалися в укриття, я підняла голову вгору – це було ніби кошмарне видовище, я не забуду ніколи, як у сповільненій зйомці, пролітає величезна сіра ракета.

Тоді подумала, що це кінець і моє серце перестане битися.

Після першого відбою тривоги почалася метушня: збір всіх важливих документів, поїздка в магазин, де майже нічого не залишилося. В тій розгубленості ми не знаємо як далі діяти і це, мабуть, була найбільша помилка – необдумані рішення. Зібравши всі речі, тільки сидимо, що робити далі ніхто відповіді дати не міг, спостерігали за новинами і час від часу ходили в укриття, яке було не в найкращому стані.

Бабуся з дідусем просили нас їхати за місто, але як не дивно, заправки всі переповнені, колони машин стоять на дорогах, не говорячи вже про кордони з іншими країнами. Наш вибір – залишитися вдома.

На той час, ми ще жили в квартирі і завдяки спільним зусиллям зі всіма співмешканцями ми починаємо допомагати людям, які перебувають в гарячих точках. Для мене це була єдина позитивна емоція за перший тиждень, і можливість показати, що світ не зупинився, ми в змозі діяти далі.

Постійне спілкування з друзями давало якусь підтримку: хтось розповідав, як опинився в іншій країні, хтось ділився відео з укриття, а дехто зовсім не мав змоги вийти на зв’язок.

Війна залишила свій слід. Ми змінилися, стали більш сильними і витривалими. Моя родина продовжує життя, але як раніше вже ніколи не буде і це потрібно прийняти.

Незважаючи на всі труднощі, народ продовжує боротися за свою свободу, побудує краще майбутнє для себе.

Наостанок, скажу лиш одне: не варто забувати, заради кого ми продовжуємо жити, хто не має змоги спати під теплим покривалом, проводити час зі своєю родиною – це військові. Чоловіки втомлені, і вони теж бояться. Їм важливо знати, що їх завжди пам’ятатимуть і чекатимуть.