«Я не витримувала постійних обстрілів, вже попрощалась з рідними»

Родина Інни зараз розкидана по Україні. Інні важко так жити, але повернутись додому під обстріли їй бракує сил

Родина наша: я, чоловік, син середній (донечка в нього трирічна), старший син, йому 31 рік, він інвалід, і дівчинка під опікою в мене, їй 16 років, вона також інвалід, сирота. Свекруха ще, їй 83 роки.

Ми купили в грудні будинок, переїхали – і почалася війна. 24 лютого я прокинулась від вибуху, дивлюся – чоловік побіг на вулицю. Ми не розуміли, що відбувається. Ввімкнули телевізор, побачили новини.

Ми чули, як воно летить, і не знали, куди влучить. Я сильна людина, але я зламалася. В останній день, коли нас бомбили, я попрощалася з усіма.

Приїхали волонтери на автобусі й вивезли мене з дітьми в Запоріжжя. Ми знайшли через Інтернет квртиру. Удома зосталися свекруха і чоловік.

Я живу у Запоріжжі із дітьми, син захищає батьківщину, онука в Києві - усі розкидані. Морально важко. Я не знаю, як жити далі. Дитина просить повернутися додому, а я не можу. Сім'ї немає, всіх роз’єднало. Спілкуємося телефоном, але ж то не спілкування. Живемо одним днем і не знаємо, чи доживемо до ранку.