"Я не виходила з квартири 43 дні: найбільше я боялася, що помремо з голоду"

Я з Херсону. Живу там останні 18 років. В нас власна квартира. Є двоє дітей, дві дівчинки 2 та 7 років. Я в декреті. Чоловік вже багато років працює в іншій країні. Я була вдома 24 лютого. Не вірила, що буде вторгнення, а 24 лютого о 6 годині ранку подзвонила подружка і сказала: Війна! Тікай! Але ми вже не встигли. Я не могла наважитися, вже було чутно звуки боїв перед містом і я просто злякалася виїздити. Звуки були жахливі, гучно, земля здригалася, ми чули постійні вильоти і тоді, ще не розрізняли по звуку. Сиділи в страшних підвалах, де на голову сипалося каміння. Інформації в Інтернеті нуль. Місто вимерло на наступні пару тижнів. І ми вимерли. Завмерли по своїм квартирам...

Найбільше я боялася, що помремо з голоду. Декілька перших тижнів нагадували кадри з фільмів про апокаліпсис. Найсміливіші якось пересувалися містом і викрадали фото в місцевих групах: аптеки - зачинено, хліб - зачинено, АТБ - розграбовано, на вулицях - розстріляні авто з трупами тощо.

Приватні підприємці безплатно роздавали хліб і їжу та дитяче харчування. Але туди треба було якось дійти. В місті була стрілянина і обшуки. Я не виходила з квартири 43 дні. Їжу приносила моя мама, вона пенсіонерка. Під час російського вторгнення у Херсоні за декілька днів у магазинах не стало продуктів. Люди просто бродили від магазину до аптеки в пошуках бодай чогось. В уцілілих АТБ вже через тиждень на полицях були чипси і пепсі. Ми мали запаси з села, картоплю, овочі, консервацію, мед.

На нашій вулиці була пекарня із дивовижно смачним хлібом. Декілька видів чорного, білого хліба та грузинська випічка. Хліб завжди був дорожчим, ніж у звичайних магазинах, але і черга завжди була величезна, бо хліб був дуже смачний. Так от з 24 лютого власник не закрив пекарню. Випікав хліб. І швидко розійшлася новина, що тим, хто не може купити хліб, тим можна прийти і взяти безкоштовно. Безкоштовний хліб на моїй вулиці. Дякую власнику за добре серце!

Я з дітьми виїхала в Чехію через два місяці після початку повномасштабного вторгнення. Але всі мої рідні залишися в Україні. Хтось в Херсоні, а хтось і досі на тимчасово окупованій території. Моя мама досі в Херсоні, працює в лікарні.

Ми не брали з собою багато речей з дому, деякий одяг, трохи дитячого харчування, памперси. Старша донька взяла з собою іграшки, вони досі для нас щось із дому. Більше нічого немає. Про 24 лютого нагадують фото в телефоні. На фото ми в нашому страшному підвалі.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/