"Я не можу прийняти факт війни"

Костюк Аліна, учениця 11 класу Баштанського ліцею №2, м. Баштанка

Вчитель, що надихнув на написання есе: Бурдейна Оксана Павлівна

"Війна. Моя історія"

Вивчаючи історію, при слові «війна» ми уявляли повний хаос: люди бігають вулицями, невиразно щось кричать, звідусіль плач дітей, звуки сирен, гуркіт ракет. Уявити таке в часи прогресивного, сучасного світу ніхто навіть не намагався, бо це ж «НЕМОЖЛИВО!» А що, якщо усе в цьому світі можливо? Отож, ця історія війни дівчини підлітка, яка буде проживати своє життя, але тепер в умовах війни. Як зміниться її світогляд? Її цінності? Мрії? І чи будуть вони взагалі…

Я прокинулась, як завжди, о пів на восьму. Наразі наш клас на дистанційному навчанні, через те, що багато хто захворів на коронавірус і я - одна з них. Але настрою не було не через це: ми з моїм найкращим другом посварилися і перестали спілкуватись. Я все ж знайшла сили піднятися з ліжка, натягнула найкращу з посмішок і почимчикувала на кухню в очікуванні запашного, смачного сніданку.

Поки я одягала окуляри, щоб детальніше розглянути текст в екрані телевізора, бо мій сонний мозок не міг нічого зрозуміти, мама сказала неголосне: «Почалась війна».

Шок. Спантеличення. Я не можу прийняти факт війни. Я ніби розумію, що відбувається, але все це так нереально. Як таке могло статись?

Наступного дня, двадцять п’ятого лютого, уже всі найбільші будинки й найменші квартирки заполонила паніка. І знову сонячний день. Я вирішила зустрітись з подругою. Гуляли ми недалеко від дому, насолоджувались приємною погодою. Як тут у небі з’явився літак, воєнний. Я ще ніколи не бачила літаки настільки близько. Стало дуже страшно, але емоції змінив сміх. Ми реготали, аж щоки почали боліти.

Через п’ять хвилин я відчинила двері квартири, більшість речей уже була спакована. Я увімкнула музику в навушниках – це стало моїм порятунком. Плюшевий ведмедик на прізвисько Джессі, я міцно стискала його у руках по дорозі в інше місто.

Надія – от від чого я не очікувала підстави. «День, два, тиждень, місяць і все закінчиться!» - так говорили на просторах всемережжя. Про це гуділи, як бджілки, дорослі. Але нічого й не збиралось закінчуватись. Всі останні дні змішались з темно-сірим кольором. Буча, Гостомель, Ірпінь, Херсон, Маріуполь… Цей список, на превеликий жаль, можна продовжувати. Страхіття, які там відбувалися, не описати словами. Серце здавалося щеміло так, ніби я не доживу до ранку. Всі ми знаємо про ці трагічні історії, описувати їх знову – невимовний біль. Поряд із цими подіями - власні переживання. Все змішалось у мені фарбами тьмяних відтінків і стало символом 2022 року. Тоді я була на найсправжнісінькому дні себе, як людини та особистості. Саме тому моя пам’ять стерла більшість епізодів минулого року. Проте я вдячна за цей досвід.

Я асоціюю себе з цим фантастичним птахом. Мені бракує слів описати це перевтілення. Але я відчуваю себе на новому рівні.

На превеликий жаль, війна досі триває, але вона змінила мої погляди й мрії, змусила по-іншому глянути на життя. Вона навчила цінувати мир, родину та дружбу; навчила мене бути сильною і рішучою; нагадала, як важливо боротися за своє право бути українкою, бути вільною громадянкою вільної держави!