«Я не можу це згадувати - відразу плачу»

Ірина Володимирівна дуже важко перенесла обстріли рідного міста, але виїхати не було змоги, бо вона і її мама мають інвалідність

Ми мешкали всі разом: чоловік, діти, мама, в місті Охтирці. Мені 57 років.

Десь о 5-й ранку синові зателефонували друзі з Харкова і сказали, що війна почалася. Я не можу це згадувати, я відразу плачу. Загинуло стільки людей невинних! Сина друг загинув.

Страх, як літаки літали, бомби летіли. Все тремтіло. Це було страшне, шок такий був, що не передати словами. Ми в підвал ховалися, а потім перестали, тому що він далеко - поки добіжимо… А я інвалід, бабуся теж інвалід.

Здоров’я не було, щоб виїхати, і хазяйство не кинеш. Ми весь час тут просиділи, коли бомбили.

Їжа була: що давали, що помогли, що було своє. Допомогу давали після того, як перестали громити. Зять ходив дивився, де що давали, - і нам дали.

Чоловік на пенсії, але ще працює, тому що потрібно виживати. Син на заводі в Харкові військову техніку ремонтує, за сина переживаю, тому що Харків також бомблять.

Чекаємо перемоги, а коли вона буде, хто знає? Не знаю коли і як - це не від нас залежить. Коли наші переможуть, тоді і війна закінчиться.

Мрію про перемогу - більше ні про що. Кожен день молюсь про перемогу.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/