«Я не хотіла бачити у рідному Херсоні триколор і змінювати паспорт на російський»

Моє життя до початку війни було яскравим. Моя дитина ходила до школи, до четвертого класу. У мене був люблячий чоловік, робота, батьки поруч. 24 лютого все змінилось.

24 лютого я прокинулась о сьомій ранку від того, що мені зателефонувала мама. Я здивувалась, тому що мама ніколи раніше мені так рано не дзвонила. Вона повідомила, що розпочалася війна. Я плакала, не розуміла, що відбувається. Вчителька написала нам повідомлення, щоб діти до школи не йшли. Після цього я почула вибухи.

Перші тижні війни були найскладнішими в емоційному плані. Потрібно було перелаштовуватися. Були дуже великі черги, мало товарів. Необхідно було проводити багато часу на вулиці, коли було дуже холодно.

Іншою складністю виявився виїзд з рідного міста. Ми наважились на це 11 травня. Це було дуже складно і страшно зробити.

У першу чергу я дбала про безпеку дитини. Я в таких умовах жити не могла. Я не хотіла приймати те, що у моє місто прийшла росія, не хотіла бачити триколор. Я хотіла для дитини кращого майбутнього. Коли на вулиці стояли невідомі люди у масках з автоматами і роздавали начебто гуманітарну допомогу, мені було страшно за дитину. Я не знала, що у них у голові: можливо, вони почнуть стріляти. Потім почалась примусова заміна українських паспортів на російські. Я цього не зробила.

До херсонців було дуже погане і нахабне ставлення, особливо, коли їздили маршруткою у місто. Там був російський блокпост, окупанти перевіряли документи.

Було страшно, тому що молодих хлопців виводили. Їхня подальша доля невідома, бо назад вони не поверталися. Чоловіків роздягали, дивилися татуювання. Вони також не поверталися. Я не знаю, що потім сталося з цими людьми.

З медикаментами було дуже складно. Спочатку ніби ліки були, а потім раптово все зникло. До аптек були черги до двохсот осіб, так само як і до банкоматів. Банки поступово припинили працювати, українські гривні до нас уже не доходили. Ми шукали людей, які обмінювали кошти через додатки, і тих, хто займався перекупкою медикаментів. Той самий аналгін, який раніше коштував 25 гривень, продавали вже за 150.

Так само було і з продуктами харчування: м'ясо та риба коштували втридорога. Коли ми виїхали, перша наша нормальна зупинка була у Кривому Розі. То я коли побачила наші ціни у супермаркетах – плакала, тому що мені здавалось, що все так дешево. Я так хотіла, щоб і в Херсоні так було. Але згадуючи те жахіття, яке там відбувалось, я не хотіла туди повертатися.

Ми виїхали з перевізниками. Звісно, що це коштувало дуже дорого, і безпеку ніхто не гарантував. Ми їхали два дні. Дитині було дуже погано – вона дуже погано переносить переїзди на велику відстань. Назустріч щодві хвилини їхали російські танки з їхніми «зетками», і дула танків були спрямовані на людей.

Коли ми доїхали до села Давидів Брід, там мали нас зустрічати уже наші військові, раптово почалася стрілянина. Влучило у мікроавтобус, на якому був напис «Діти». Він їхав за дві машини від нас. Постраждали маленька дитина і жінка.

Я сховала свою дитину головою донизу на задньому сидінні. Так ми просиділи 20 хвилин. Я плакала і не могла зібратись. Я коли зараз згадую цей епізод, мені хочеться плакати, мене трусить. Це дуже боляче.

В Херсоні заглушили український зв'язок, я змогла додзвонитися мамі лише через два дні. Вона дуже плакала. Але мої батьки тривалий час залишалися вдома. Нині там напружена ситуація: у нашій квартирі вилетіли всі вікна.

Коли я виїжджала, у мене була невелика валіза. Я зрозуміла, що для життя цього більше, ніж достатньо, головне – аби всі були живі і здорові.

Ми зараз мешкаємо у Києві. Чоловік працює, дитина навчається дистанційно. Моїх рідних з Херсону я забрала до себе.

Я сподіваюсь, що ми переможемо, і буде куди повертатися додому. Мені б не хотілося, щоб наше місто стало другим Маріуполем.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/