"Я налічила 245 пострілів, а потім відійшла від вікна, щоб заспокоїти маму"

Магула Ксенія Олександрівна, учениця 9-го класу Слов’янської загальноосвітньої школи І – ІІ ступенів №20

Кожний із нас починається з отчої землі, пускаючи в неї глибоке коріння. Калинова кров тече в наших жилах, душа бринить чарівними піснями, ніжними і грізними, веселими і тужливими, як саме життя. Господь благословив моє рідне місто Слов’янськ на творчість і добро, а разом с тим на муки і скорботу.

Нам би засівати поле гречками й хлібами та складати нові пісні- перлини, а зараз у 21 столітті моїм рідним випало воювати, боронити рідну землю від неволі.

З 2014 року я яскраво усвідомила значення слів «мир» і «війна». Це слова—антоніми, за якими добро і зло, радість і сльози, дитяча усмішка і біль в очах, щастя закоханих і гіркий сум вдів, патріотизм і зрада, життя і смерть.

Вороги завжди приходять на чужу землю не для братання, а щоб украсти, обідрати багатство, яке одвіку їхнім не було: родючі землі, плюскіт хвиль Дінця, п’янку дорогоцінну волю. Кого тут тільки не було: татар, турків, німців, поляків, росіян…

А в 2014 році ми самі стали для себе ворогами… Друге травня і для нас, слов’янців, - чорний, найстрашніший день. Саме в цей день водночас я згадала уроки історії в школі і прочитані книжки, кінострічки та розповіді мого дідуся про війну.

Це було дуже страшно і незрозуміло: чому стріляють по нас – мирних жителях Слов’янська? Чому стріляють з гармат? Бо в нас же немає зброї? Чому стріляють по школах і дитячих садках?

Пам’ятаю день, коли я стояла пізно ввечері біля вікна. Переді мною була непроглядна темінь: ні одного вогника, ні одного звуку. Не ходили люди, не їздили машини, не було електрики і води, ніби все вмерло – нібито я не на своїй планеті, а десь в космосі…Було моторошно на душі…І тут почали стріляти з гармат з гори Карачун в сторону селища Семенівка та мікрорайона Хімік. Снаряди летіли через все місто над всіма, хто залишився на той час в місті і я подумала, що це краще, ніж страшна тиша, і що хлопець, який стріляє, не змінить траєкторію польоту снаряда і цей снаряд не впаде на наш дім. Я налічила 245 пострілів, а потім відійшла від вікна, щоб заспокоїти маму. Лягла в ліжко і подумала: «А як же люди в психіатричній лікарні та їх лікарі, яких зараз знищують…?»

Я дивлюсь на маленьких діточок з мамами, на школярів, на безліч машин та людей і думаю, що, якщо знов прийде війна, – вони всі зникнуть і знов наступить ця страшна тиша, а після неї знов вистріли гармат, тіла вбитих дітей та жінок і…кров! Ще три чи чотири роки я йшла додому зі школи і ловила себе на думці, що очами шукаю місце, де можна сховатися, якщо почнуть стріляти.

І, на відміну від інших дітей України, я серцем відчуваю, що цей жах ще триває на землі моєї багатостраждальної України. Важко на серці, коли розумієш, що за дві тисячі років люди так і не навчилися цінити життя, а не гроші. А я всією душею бажаю: живи мій рідний край, моя Україна–пісня, Україна-трудівниця, Україна-воїн!