"Я мрію, щоб "Охматдит" нагадував Disneyland"

З 24 лютого 2022 року публікації про "Охматдит" вийшли в Washington Post, The Times, Schpiegel, на BBC, CNN, ABC News, Fox News, канадському CBC, в безлічі американських, британських, французьких, польських, грецьких, німецьких медіа, а пацієнти лікарні з'являлися всюди, від інстаграмі Анджеліни Джолі до обкладинки New York Times. За цим паблісіті — титанічна праця, яку веде пресофіс Національної дитячої спеціалізованої лікарні "Охматдит" та його керівниця Анастасія Магеррамова. В перший день повномасштабного вторгнення 28-річна Анастасія приїхала на роботу з мініатюрною жовтою валізкою — і залишилась на два місяці.

Цей матеріал створено виданням Vogue за підтримки Музею "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова. Він продовжує серію відеоінтерв'ю, у яких герої та героїні розповідають власні історії війни, аби вони були почуті усім світом.

Джерело: Vogue

У кабінеті Анастасії є все для тривалого перебування: змінні речі, зубна щітка, засоби гігієни, кавоварка і, звісно, стайлер для волосся. 24 лютого вона приїхала сюди з мініатюрною жовтою валізкою — і залишилася на роботі майже на два місяці. "Охматдит" став місцем порятунку для пацієнтів і місцем сили для лікарів, медсестер, санітарок, адміністрації, технічного персоналу та їхніх сімей — всі жили тут, працювали й ховалися від війни. Хтось спав на матрацах у Центрі радіології на мінус першому поверсі, хтось у себе в кабінеті чи вільних палатах, бо більшість пацієнтів постійно перебували в бомбосховищах.

Робота не зупинялася ні на хвилину навіть під час тривог. У перші дні війни відділення хірургічного профілю працювали у старому корпусі, де операційні з великими вікнами. Медики кажуть, що через обстріли бувало так гучно, що медсестри-анестезистки часом присідали біля наркозних апаратів. Далі хірургічні відділення переїхали у новий корпус, з безпечними операційними без вікон.

Весь цей час Анастасія давала коментарі світовій пресі, приймала журналістів, вела знімання, виходила у прямі ефіри, зустрічала "швидкі" з пораненими, а іноді, на жаль, і загиблими дітьми — та зі своєю колежанкою Лідією Дмитрашко фіксувала все, що відбувалося навколо. У телефоні Насті – близько 40 тисяч фотографій ("і це я щойно почистила"), все методично розкладено по папках: ось репортаж з пораненим в Ірпені журналістом із США Хуаном Дієго Арредондо; ось 14-річний Юра, у якого на очах застрелили тата в Бучі, а сам він дивом уцілів, отримавши два кульові поранення; ось фото евакуйованої 7-річної Варі, у якої на руці написаний номер телефону батьків — раптом під час перевезення щось трапиться.

Траплялися дні, коли надходило сотні пресзапитів: у Facebook й Instagram лікарні, у соцмережі й месенджери самої пресменеджерки. Бувало, що вона обробляла їх до третьої ночі, а потім ставила будильник на четверту ранку — щоб поспілкуватися з американськими та канадськими журналістами.

З 24 лютого 2022 року публікації про "Охматдит" вийшли в усіх провідних міжнародних виданнях, а фото й історії пацієнтів лікарні потрапили на обкладинку The New York Times і в особистий Instagram Анджеліни Джолі.

У Настиній сумочці, поруч з помадою, — zip-пакет із загорнутими в папір скалками від російських ракет. Це шматки чорного металу — щербаті, важкі, смертоносні. Після ракетних обстрілів їх збирали всюди на території лікарні — на землі, на балконі відділення хірургії новонароджених, на даху.

Менший уламок, від снаряду, вийняли з голови 13-річної Соні з Миколаївщини. Нейрохірург Павло Плавський, який робив операцію ювелірної точності, каже, що дівчинка – щасливиця: якби метал увійшов на 1 мм вище чи нижче, вона б загинула. А Соня вижила – і вчиться заново ходити.

6-річна Марина з Херсонської області, яка через обстріл втратила ногу, подарувала Насті картину. На ній молода темноволоса жінка з кучерями біжить до Ейфелевої вежі. "Це ж я", – сміється Настя. А в самої на столі фото Марини з її реабілітологом – дівчинка робить перші кроки після протезування.

Заняття в "Охматдиті" з фахівцями безкоштовні, проте треба десь жити. Настя з колегами знайшли для Марини з мамою і житло поруч з лікарнею, і благодійників, які за нього платять. Тепер дитина приходить в "Охматдит" чи не щодня. Ми застаємо її на одному з поверхів, де художниця Анжела Дмитренко аерографом розписує стіни; Марина зачаровано дивиться, як лікарняний простір перетворюється на казковий світ. "Я мрію, щоб лікарня нагадувала Disneyland, – коментує Настя, – щоб не просто надавала якісну медичну допомогу, а щоб тут було приємно перебувати, щоб проходили заходи, які надихають і пацієнтів, і лікарів".

Слова в "Охматдиті" не розминаються з ділом. Двічі на тиждень, без перерв на війну й обстріли, під керівництвом тренера з латинських танців колектив – від лікарів до технічного персоналу – танцює сальсу й бачату. Є заняття з айкідо для співробітників. "Це ініціатива генерального директора, Володимира Жовніра, – пояснює Настя, – він завзятий спортсмен і заохочує всіх власним прикладом".

Директор "Охматдиту" намагається перетворити консервативну лікарняну установу на емоційно привабливий простір, а ще вірить, що немає нічого неможливого. "Насте, нумо писати Анджеліні Джолі" – це одна з його звичних ідей. І Настя йде, шукає контакти у колег з міжнародної преси, пише. Лише через ракетні удари Джолі скасовує запланований візит до Києва, обмежившись Львовом. У Жовніра тим часом новий план: він мріє, щоб із концертом в "Охматдиті" виступила Джей Ло.

8 березня минулого року, в розпал атак на Київ, "Охматдит" запросив Олега Скрипку дати концерт. Зібрався повний зал – діти, батьки, персонал, всі підспівували та плакали. Настя вела прямий ефір – і плакала теж. "Тоді ми зрозуміли: людям потрібні єднання, творчість, розрядка. Це спосіб зберегти себе, власне психічне здоров’я і відчути: ми не самотні, ми всі переживаємо ті самі події, ми разом хочемо перемоги".

Тепер концерти в "Охматдиті" проходять щоп'ятниці, і діти просять не виписувати їх серед тижня, бо мріють побачити виступ Святослава Вакарчука, співачки Світлани Тарабарової чи гурту "Без обмежень". Допомагає з організацією концертів телеведуча Соломія Вітвіцька. "Важко сказати, чи це поширена світова практика, – каже Настя. – Але є безліч досліджень, які підтверджують: психоемоційний стан допомагає одужати".

Тут влаштовували навіть Дні краси, коли актовий зал перетворювали на величезний beauty-простір, а майстри безкоштовно робили пацієнтам і персоналу манікюр, фарбували та стригли волосся.

Настя каже: що більше жахів навколо, то сильніше бажання кожним жестом стверджувати, що життя є тут і зараз. Лікарі й молодший медперсонал розділяють цей підхід: навіть на початку війни, в найпекельніші дні, вони ходили у бездоганно випрасуваній формі, дбали про макіяж. Так вони були опорою для себе і для пацієнтів та їхніх родин.

Сьогодні в "Охматдиті" близько 50 відділень, понад 2000 працівників. Попри війну, запрацював на повну потужність новий корпус, куди переїхали хірургічні відділення, було створено нове відділення Emergency. Під час воєнного стану тут вперше трансплантували печінку і провели лікування рідкісної хвороби Німана-Піка, не припиняли операцій із пересадження нирок і трансплантації кісткового мозку дітям, а віднедавна й дорослим.

В "Охматдиті" працює потужний Центр орфанних захворювань, неонатальна служба, куди з усієї країни везуть новонароджених з важкими патологіями. Медичні послуги надають за всіма напрямками. А ще у лікарні є голос, щоб залучати допомогу й інформувати світову спільноту про все, що відбувається в країні. "І на цьому шляху ми теж не збираємося зупинятися", – обіцяє Настя.