"Я кричала дитині ховатися під стіл, але розуміла, що це не спасіння"

Ми живимо однією родиною, мама, тато, бабуся, чоловік, мій синочок, на той момент йому ще не було 4 років.

Ранок, ми просинаємось від страшних вибухів, не схожих ні на що, що я могла чути за все моє життя.

Вітчай і страх, який ми пережили за першу добу і далі, не описати.

Найстрашніше, що я пережила, це момент, коли дуже низько на дахом летіли ворожі винищувачі, я кричала дитині ховатися під стіл, але я розуміла, що це не спасіння, десь за 1 км скинули величезні дві бомби, винищуючи хлопців з тероборони, загинули усі.

Ми отримували гуманітарну допомогу, особливо значущою вона була для дитини, коли магазини були майже порожні та закриті, ми старалися їсти небагато, на той випадок, якщо буде голод і я не зможу накормити дитину, хоть чимось.

Мої рідні захворіли на короновірус, я єдина в сім'ї вмію робити ін'єкції, тому я не змогла іх покинути і ми залишилися в Харкові.