«Я хотіла, щоб війна закінчилася ще вчора»

Молода мама, яка раніше жила у Донецьку, з початком війни шукала кращої долі для себе й своєї доньки. Життя у Харкові ускладнилося з початком повномасштабної агресії росії. Зараз героїня у першу чергу мусить дбати про безпеку, втім переконується, що під час війни люди, які її оточують, стали більш чуйними

До початку війни у 2014 році я жила у Донецьку, а потім переїхала. Війна застала мене у Харкові, і я б і далі залишалася там, але мама наполягла, щоб я виїхала разом із дитиною — моїй доньці вісім років. 

24 лютого минулого року я була вдома й збиралася на роботу. Мені зателефонувала подруга й сказала, що почалася війна. Я лишилася вдома — і той день, і наступні. Було страшно, бо ніхто не розумів, що відбувається, і скільки це триватиме. Світло, правда, вимикали ще раніше. 

Через день після того, як усе почалося, я пішла купити їжу, бо гроші ще лишилися. Я побачила, що на полицях не лишилося продуктів тривалого зберігання, нічого готового, як-то ковбаса чи «Мівіна», бо все зникло — лишилися якісь консерви. Не було навіть корму для тварин. Ми згодом написали заяву, щоб нам виділили корм для собак як гуманітарну допомогу. Але собаки лишилися з батьками.

В аптеках тоді були такі черги, що можна було простояти дві-три години на вулиці, і це в холодну погоду. Тож ми не могли навіть купити ліки: мамі треба препарати для зниження тиску, батькові — для розрідження крові. Аж через два чи три дні ажіотаж минув, і ми купили, що було треба. Мені простіше було купити ліки мамі й надіслати поштою на інший кінець міста, бо там неможливо було дістати.  

Через тиждень ми виїхали, бо я боялася за дитину. Їхали евакуаційним потягом; квитки купити було не можна, просто пропускали вперед жінок із дітьми, а далі люди їхали навіть із тваринами. Військовим довелося навіть стріляти у повітря, бо люди одне одного не пускали.

Нас їхало дев'ятнадцять чоловік в одному купе, у тому числі дев'ятеро дітей. Дихати було нічим. У таких умовах ми їхали двадцять шість чи двадцять вісім годин.

Мої рідні лишилися. Я розумію, що старші люди все життя заробляли на дім, і не можуть просто так поїхати й усе покинути. Молоді в цьому плані трохи легше.

Зупинилися ми в Івано-Франківську. Тут дитина ходить до школи. Як не дивно, вона перенесла ці події без стресів — звісно, вона майже нічого страшного не бачила. Я теж знайшла роботу, а ще отримуємо допомогу як тимчасово переміщені особи, тож зараз трохи легше. З дітками трапляються різні історії, особливо на майданчиках: діти сваряться, цькують одне одного, але моя донька на майданчики майже не ходить.

Я їздила додому вже двічі з того часу: на Новий рік і влітку. Коли ми сюди приїхали, нас приймала дуже хороша жінка, в якої ми пожили трохи, поки знайшли квартиру. Пройшов час, моя директорка поїхала до Америки, і вона взяла мене до себе на роботу. Поки я сиділа вдома, то було сумніше. Коли ж пішла на роботу, то справи пішли на лад. Ми з директоркою спілкуємося вже довгий час, і вона мені дуже допомагає.

Я хотіла, щоб війна закінчилася ще вчора. Не знаю, й ніхто не знає, що очікувати, і де. Але я хочу, щоб закінчилася війна, щоб відбудували наші міста, й хочу до мами. У свої двадцять дев'ять років я хочу до мами! Мені більше нічого не треба, крім спокійного мирного неба над головою.