"Я дуже боялася почути, що більше немає нашого будинку"

Кліопа Софія, 14 років, учениця 9-Б класу гімназії №34 «Либідь» ім. Віктора Максименка», м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Сінчіневіч Тетяна Анатоліївна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Ранок 24.02. Я прокинулась від гучних вибухів. Голос у голові одразу прокричав: «Невже почалося те, чого всі так боялись?» Миттєво почала читати новини. Мій телефон розривався від повідомлень друзів та рідних, які, як і я, були шоковані тим, що відбувається. З сусідньої кімнати я почула плач моєї шестимісячної племінниці. Не усвідомлюючи поки всю серйозність ситуації, я все ж таки почала збирати речі. Кожні дві хвилини я перевіряла новини. З кожним разом мені все більше хотілося закритись у кімнаті й голосно кричати, поки не зірву голос. Було дуже страшно, але не за себе, а за своїх рідних. Найбільше боялась ніколи не побачити племінницю, посмішки мами та не почути жарти мого тата й сестрички. День промайнув, як мить. На ранок ми пішли в підвал. Там було холодно й страшно. Пам’ятаю, як мені хотілося прокинутись і забути все, як страшний сон, але, на жаль, цього так  і не сталося. У бомбосховищі ми сиділи два дні. Постійно писала татові. Мені було дуже страшно відправити повідомлення, на яке я можу ніколи не отримати відповіді.

Друге березня. Настала весна, яку я так чекала, а радості не було.

Через дві годин ми були на вокзалі. Я не пам’ятаю, скільки ми чекали там, згадую лише сльози, біль у спині й ногах. Через декілька днів ми приїхали до бабусі. Дорога була виснажливою. Мені було дуже важко адаптуватись до «нового життя». Я дуже боялась літаків, які часто пролітали над будинком. Було страшно лягати спати в усвідомленні, що ранок може не настати. Згодом почала шукати справи, які допомогли б мені відволіктися від новин та жахливих думок, котрі тримали мене ніби в полоні. Я почала малювати.

Дні минали швидко. Ось і місяць промайнув, як один день. Кожний наш ранок розпочинався з того, що ми вмикали ґаджети й читати про те, що відбулося за ніч у нашій країні. Було дуже моторошно, особливо коли прочитали про те, що зруйновано торговий центр, який знаходиться в десяти хвилинах пішки від нашого будинку.  Щодня ми намагались дещо відволіктися від страшних подій та йшли на вечірні прогулянки містом. Це хоч злегка допомагало покращити  настрій та забути про все те, що відбувається. Кожний новий день був схожий на попередній, дуже хотілось додому, але розуміння того, що там небезпечно, стримувало від повернення. Я дуже боялася почути, що більше немає нашого будинку. Там всі мої найкращі спогади, моя кімната, іграшки мого дитинства… Щоразу згадувала, яке чудове було життя до війни, як я не вірила в те, що це може бути, адже ніяк не розуміла, що такі події можуть відбуватися у ХХІ  столітті.

Час ішов, ось вже й травень, сонечко сяяло, пташечки співали, а я все так і була у своїх думках про наш будинок, нашу країну, дуже переживала за наших воїнів на полі бою.

У червні ми з сестрою повернулися до рідного Києва. Не відтворити словами емоцій, які переповнювали мене, коли я зайшла в нашу квартиру.  Яка ж вона затишна, рідна. Це були найкращі відчуття за чотири місяці! Завжди хочу бути тут!

Сьогодні Мир для мене  - це передусім закінчення воєнних дій на території України, збереження її цілісності, забезпечення всім громадянам країни безпеки та мирного неба над головою. Щиро вірю в те, що всі злочинці будуть покарані, що все стане на свої місця, Україна розквітне, всі ми, українці,  будемо щасливі від того, що тут живемо, і що всі наші співвітчизники повернуться з-за кордону, адже ніде так не буде добре, як вдома!

Слава Україні!