«Я думав, що вже не побачу свою родину»

Охтирку обстрілювали так, що у Олександра тряслась хата

Я мешкав в Охтирці з жінкою. Коли почалась війна, ми ховались в підвалі. Потім діти та жінка поїхали до бабусі. Я на гемодіалізі, тож коли перестали постачати ліки, я виїхав. Місяць ми були в Полтаві, потім ліки підвезли, і я повернувся в Охтирку. Ще через пів місяця дружина повернулась. Тут стало тихіше, вона вийшла на роботу в магазин.

Про те, що почалась війна, мене син повідомив. Я не повірив спершу. Пішов гроші зняти, а біля банкомату вже черга вишикувалась.

Десь близько десятої ранку я побачив, як до площі йшла колона російської техніки. Жінка в істериці прийшла, ми пішли в погреб ховатись. Я побоявся їхати з міста, щоб дорогою нас не розстріляли.

Ночували ми першу ніч у погребі. А потім по кожній тривозі брали собачку і спускались у погріб.

Я дуже переживав за сина, за дітей. Він батьківщину захищає, а в нього тільки маленька дитинка народилась. Коли жінка виїхала, у нас від обстрілів хата ходуном ходила. Я думав вже не побачу рідних. А потім поїхав до них, приємно було.

Я вірю, що війна скінчиться нашою перемогою. Все, чого я хочу - щоб діти були живі та здорові.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/