«Я думала, що це мій останній день, що я вже ніколи не обійму маму»

Попова Дар’я, учениця 9 класу Черкаського ліцею Черкаської селищної ради Новомосковського району Дніпропетровської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іванова Надія Володимирівна

Війна. Моя історія

П’ята ранку 26 лютого 2023 року, за тридцять хвилин до першого обстрілу мого рідного міста Сєвєродонецька. О 5:10 наші війська зайняли позиції у квартирі сусідів та почали стріляти по окупантах, що були вже у місті за 750 метрів від нашого будинку. Так продовжувалося більше двох годин. Це були найгірші дві години за все моє життя: сиділа та плакала, не знала чи виживу в цей день, чи ні.

Я розуміла, що прийшла люта година, що запеклий бій з ворогом йде за право України бути вільною країною, бій за власну домівку, за право українців самим вирішувати свою долю, за моє спасіння теж. Злості у мені було дуже-дуже багато, але була і сила духу, і віра в те, що не зламати ворогу нашої надії на перемогу.

О 7:30 звуки з квартири сусідів затихли, і я заснула на маленькому килимку у ванній кімнаті, бо організм не витримував пережитого стресу. Мене розбудила мама та сказала брати тільки необхідне, ми їдемо в село Сиротине до бабусі.

До цих місць я часто повертаюся в думках, вони мені сняться вночі, чомусь часто уві сні на асфальті малюю багато-багато різнокольорових кульок. Як мені хочеться, щоб ці різнокольорові кульки були передвісниками швидкої перемоги.

5 березня був останній день, коли я бачила в селі газ, світло, тепло та воду. З того часу я мало чого памʼятаю, але остання вирішальна ніч була найстрашнішою, через неї я й досі погано сплю…Це було 2 квітня, «пекло на землі» почалося близько 19 години. Вибухи навколо нас не вщухали. Коли орки поцілили у газові труби, почався величезний пожар. Тряслось все: вікна, двері, стіни, стеля, горів сусідній будинок.

Я думала, що це мій останній день, що я вже ніколи не обійму маму. Це пекло продовжувалося аж до третьої години ночі. А вже на ранок 3 квітня ми швидко покидали й це місце, слізно та гірко прощаючись з маленькою батьківщиною.

Проїхали перший блокпост, другий, третій, четвертий і ось… я на мирній території. Так було боляче оглядатися назад, туди, де я народилася, жила і виросла. Те, що я пережила, зробило мене сильнішою, загартувало мене. Я не втратила віри в себе, віри у своїх захисників, у справедливість.

Мене гарно зустріли в новому ліцеї, я знайшла нових друзів, але думками ще там. Сумую за своїми однокласниками, сусідами, доля яких, в більшості, мені невідома.

Я навчилась перемагати страхи і мрію у майбутньому стати військовим лікарем. Це була моя історія свого шляху виживання у цій війні, та вона, напевно, не така жорстока, як у інших людей, але в моїй пам’яті вона на все життя.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/