«Я не змогла витягти чоловіка з-під завалів і досі не знаю, його тіло»

У перший день війни із Волновахи я з чоловіком поїхала до сина в Маріуполь – він працював на меткомбінаті «Азовсталь». Думала, що разом з ним евакуююсь, але це було неможливо. П’ятого березня всією родиною ми прийшли до драмтеатру в надії на порятунок. Десятого березня в театрі вже було більш як тисяча людей. У нас була польова кухня, ми організували побут, як могли. Саме туди шістнадцятого березня влучила бомба. Частина людей була у бомбосховище ярусом нижче - це їх врятувало.

Мій чоловік загинув. Я не змогла його витягти з-під завалів. Я побачила лише його закривавлену голову. Лікарні були розбомблені, тож швидка не працювала. Де тіло чоловіка, я досі не знаю.

Мені з сином довелося бігти з театру до укриття в філармонію. Там ми прожили ще тиждень. Кожного дня в укритті помирали літні люди. Ми не могли їх поховати, просто виносили на двір та накривали простирадлом.

Я дізналась, що можна вийти пішки у бік Мелекіного. Двадцять третього березня я з сином пройшла пішки двадцять два кілометри. Після тривалих переїздів з місця на місце нам з сином вдалося дістатися Запоріжжя.

Війна в мене забрала дім, чоловіка – все, що було. Росіяни влаштували справжній геноцид українців. Сподіваюсь, що я зможу приїхати до Маріуполя та поховати чоловіка.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/