«Я бачила, як пролетіла ракета. Потім був страх, паніка»

Ми з Нікопольщини, з села Олексіївки. Життя було мирним, не було страху. Усі працювали. У нас - свій город. Потім почалася війна.

Я була на роботі. Працюю по 12 годин у нічні зміни. Зранку прийшла колега й сказала, що війна. У той же час я бачила, як пролетіла ракета. Потім зателефонував син, він був у Києві. Потім був страх, паніка. Ми почали у підвал зносити їжу, воду.

Була розгубленість, переляк. До нас прилітало нечасто, але постійно були гучні вибухи. Сину 11 років, він дуже лякався.

Ми на місяць виїжджали до старшого сина в Київ, потім повернулися. Трошки волонтеримо, допомагаємо, чим можемо. Матеріальні були труднощі, але тільки періодами. Та й у селі було щось своє з продуктів.

Звісно, ми в чомусь відмовляли собі, але не можу сказати, що нам було нічого їсти. Ми дуже хвилювалися через воду, бо живимося від Каховського водосховища. Але зараз вже усе - більш-менш.

Коли мешкала в Києві в сина, то там такі добрі люди! Хоч і говорять про Київ, ніби там немає війни, але в столиці також не забули про війну. Нас гарно зустріли, всі були привітні.

Думаю, що тяжким буде майбутнє. Країна вся в руїнах, не вистачає багато чого. Усе, звісно, відбудується, але не так швидко, як хотілося б.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/