«Я бачила своє місто зруйнованим, у мене сльози не висихали»

Я багатодітна мати. У мене семеро дітей. У Маріуполі проживала з 1973 року. Ми жили в районі автовокзалу, снаряди летіли з Кірова на Азовсталь повз нас. Постійно здригалися від цих вибухів, замружували очі, а потім розплющували і дивились, що відбулось і чи ми ще живі.

Ми пиляли дерева, на багатті готували їжу, ходили по воду: з річки брали технічну, у криниці - питну. Як тільки почалась війна, нічого не стало: ні води, ні опалення, ні зв'язку. Ми жили втрьох з сином і його дитиною – моїм онуком. Інші діти не знали, живі ми чи ні. Потім випадково чоловік моєї співробітниці до нас прийшов і повідомив моїм дітям, що з нами все гаразд.

19 березня син із Дніпра на машині за нами приїхав. Він їхав по обірваних дротах, розбитих трамвайних лініях, дерево поперек дороги лежало. Він приїхав з такими переляканими величезними очима! Сказав: «Швидко сідайте у машину і поїхали». Ми схопили документи, сіли з ним у машину і виїхали. 

Син навмисне повіз нас іншою вулицею, щоб я не бачила того жаху, що бачив він. Коли я їхала по вулиці Артема, у мене очі не висихали. Я бачила своє місто, у якому стільки прожила, зруйнованим.

У мене за цю війну стільки неприємностей! У Харкові жила донька з трьома дітками. Вона померла у 41 рік, троє дітей живуть із батьком. У сина, який був зі мною, стало погано з серцем. Йому у Дніпрі зробили операцію, дали другу групу інвалідності.

Мене діти вивезли у Чехію до дочки, яка тут працює і нас усіх утримує. Той син, який нас вивіз з Маріуполя, працює у Дніпрі, оплачує квартиру. Нелегко нам усім довелось.

До 24 лютого я була живчиком і працювала. 25 років пропрацювала в обчислювальному центрі начальницею, а потім мене забрали у приватну фірму, де я трудилась 23 роки. Займалась нерухомістю, офомлювала документи. Я була нормальною людиною, а тепер досі не можу зібратись. Живу у чужій країні, тому що є дах над головою і дають допомогу. А що буде завтра, невідомо.

Хочу, щоб війна закінчилась швидше. Бачу, що іноземці не зацікавлені у нашій перемозі. Думають тільки про те, щоб війна не прийшла на їхню територію. А мені свою Україну шкода.

Всі ми дуже хочемо повернутися у свій Маріуполь. Зустрітися всі разом і бути щасливими.