"Всі заспокоювали: ось-ось все буде добре, це все закінчиться"

Тетяна Осколова, донеччанка, у 2014-му – студентка донецького університету, зараз – виконавча директорка IT-компанії в Чернівцях.

28 квітня 2014 року Донецьк та Луганськ бачили останні мітинги під жовто-блакитними прапорами. До цього їх відбулися десятки: протягом усієї весни луганці та донеччани виходили на площі своїх міст, щоб висловити підтримку суверенітету України, а проросійські сили тим часом виводили на вулиці своїх прибічників, твердячи, нібито київський Євромайдан готує напад на Донбас, в регіон от-от приїдуть автобуси із нацистами, й від них має захистити Путін. Протидія українському руху ставала дедалі жорстокішою.

Останній публічний виступ у Донецьку 28 квітня було придушено арматурою і камінням. Далі була війна і окупація.

Учасники тих подій розповідають Донбас. Реалії (проєкт Радіо Свобода), що відбувалося тоді всередині українських протестів, чому, на їхню думку, саме у їхньому регіоні Кремль розпочав агресію дев'ять років тому і як озброєним проросійським загонам вдалося захопити органи влади Донеччини та Луганщини.

– Координуватися якось адекватно, нормально, як там було, наприклад, з Майданом, що завтра всі виходимо о такій-то годині – було майже нереально. Всі усвідомлювали, що якщо ми координуємось, що якщо ми збираємо величезну кількість людей, масштаб завезених «туристів» з Ростова, масштаб завезених «тітушок» в Донецьк буде пропорційним.

5 березня був мітинг, який було офіційно проголошено. Закликали людей з вулиці приходити наступного дня на мітинги. І була так само інформація розміщена в соцмережах, що відбудеться цей мітинг. То під нього вже ці всі провокації були готові. Там кидались всім підряд.

Було прикольно, що, наприклад, 5 березня там був цей величезний прапор, і ми під ним ховалися. І фактично ті, хто сховалися під цим прапором, то майже нічого не відчували. Для них якихось жорстких таких наслідків не було.

Акція в Донецьку 5 березня 2014-го

Єдине, що дійсно потім було там страшно – йти додому після таких мітингів. Ти просто йдеш, там купа цих «тітушок» з битами, зі зброєю. Вони йдуть вулицею, вони кидаються на машини, вони кидаються на людей.

«Якщо когось треба було захищати, то однозначно проукраїнських»

Я досі пам'ятаю, як на деяких мітингах нам кричали, що ми «бандерівці», які «понаїхали» з заходу України. Ми намагалися співати пісню «Спят курганы темные». Тому що це пісня, яку знають переважно тільки донецькі. Поза межами Донеччини вона не є якоюсь популярною. А ті відповідали тільки агресією. Якщо когось треба було захищати, то однозначно проукраїнських. Тому що вони нападниками не були.

Я почала розуміти, що це по-справжньому небезпечно, коли вбили Дмитра Чернявського. От коли я дізналася, що знайому мені людину вбили на мітингу, я тоді вже почала усвідомлювати, що не так вже безпечно висловлювати свою позицію.

Донецьк 5 березня 2014 року

«Всі заспокоювали: ось-ось все буде добре, ось-ось це все закінчиться​»

Бракувало того, щоб хоч один представник влади вийшов і публічно заявив про свою позицію. Саме до людей. Всім відомо, що Рінат Ахметов – це ключова особистість на той момент на Донеччині була. І я знаю, що багато людей з проукраїнських мітингів намагалася йому дописатися, достукатися, приходити до нього під офіс і все інше. То до цих людей він не вийшов. Але він вийшов при цьому на проросійські мітинги.

І тоді я слухала записи його спілкування з проросійськими мітингувальниками. Він казав: «Я буду с вами до конца, я буду требовать, чтобы отменили штурм» (мається на увазі ця розмова, де Ахметов висловлював підтримку людям, що захопили обласну адміністрацію, але водночас закликав їх до компромісу). Він прямим текстом казав, що він цих людей вважає своїми. Не тих людей, які вийшли з прапорами його країни, а тих людей, які вийшли з російським прапорами. Він вирішив вийти саме до них.

Чого люди, які хочуть, наприклад, розширення права на місцях, не виходять на вулиці з прапором своєї держави? Це ж би мало бути максимально логічно. Ну, тобто, я хочу від своєї влади, щоб я, як українка, жила краще. Я маю взяти прапор України, вимагати від української влади жити краще. Що там забули російські, для мене тоді було абсолютно незрозуміло.

Всі заспокоювали, всі казали, що ось-ось все буде добре, ось-ось це все закінчиться, що повісимо український прапор. Це тимчасові якісь труднощі, це якість там умовні антимайдани.

І тільки в якийсь момент ти усвідомлюєш, що насправді маєш справу не з шахтарями, які там десь відкопали собі зброю, а ти маєш справу з армією, яка захопила Крим. І яка тепер прийшла в тому числі і по тебе, і по твоє місто.

«Ти – донецький»

Україна зробила винуватцем цього конфлікту не Росію. Я розумію, чого зробила не Росію: тому що на той момент Україна нічого проти Росії не могла зробити. Вона не могла у відкриту конфронтацію з нею йти. Але винною зробили саму жертву.

Ну, тобто, у тому, що Донецьк окупували – винен сам Донецьк. А ти донецький. Ти одночасно і жертва, і ти – і хороша сторона, і погана сторона в цьому конфлікті. Через те, що у тебе донецька ідентичність.

Всі кажуть: «Ну так, виходили. А сенс в тому, що ви виходили? От Майдан відбувався – Януковича нема. А ви виходили заради чого? Ну для чого ви виходили, сенс з того?».

І дійсно, дуже багато, коли я розповідала про проукраїнські мітинги різним людям з різних областей, я чула у відповідь: «Ну, ви програли».

І це люди, які начебто на твоїй стороні, які мали б, здається, захоплюватися так само тими людьми, які попри небезпеку виходили на вулицю.

От у 2022 році не було альтернатив. Було очевидно для більшості жителів, як мінімум, Маріуполя або Херсону, або Харкова, хто є ворогом і що насправді відбувається. І хто є справжнім злом у цьому.

Донецьк 17 квітня 2014-го

І відповідно, люди, які потрапили під окупацію у 2022 році, і люди, які потрапили під окупацію у 2014 році, зовсім по-різному сприймається.

Навіть в Харкові, де вийшло стільки ж людей, попри те, що населення було більше, його не звинувачують. Тому що він вийшов з цього конфлікту. У харків'ян відбулася ця самоідентифікація, що вони дійсно українці, що вони не хочуть бути частиною цього совкового мислення.

Тетяна Осколова

А з жителями Донеччини було саме так. Попри те, що ситуація дуже схожа.

Тоді українська влада не визначилася, як вибудовувати всю комунікацію, як правильно сказати, хто тут ворог, хто тут правий, хто хороший, хто поганий. Через це, мені здається у 2014 році й була програна ця інформаційна війна.

Copyright (c)2022 RFE/RL, Inc. Used with the permission of Radio Free Europe/Radio Liberty, 1201 Connecticut Ave NW, Ste 400, Washington DC 20036.