"Всі ми дорослішаємо занадто швидко, коли біда поряд"

Вічірко Поліна Андріївна, 14 років, 9 – В клас, Криворізької гімназії №41

Вчитель, що надихнув на написання єсе: вчитель зарубіжної літератури КГ № 41 КМР Нудьга Ірина Євгенівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Величезним чорним птахом війна увірвалася в моє життя. Вона закрила своїми смертоносними залізними крилами небо. Десь за обрієм залишилися мої сонячні мрії, мамині сподівання, татові плани.

Війна почалася, коли на мою країну понесли смерть та розруху, наче ненажерливі круки, ракети. Отримавши перші невтішні звістки про масштаби руйнації, відчула в собі страх, відчай та біль. Кістлява рука смерті здавила горло, у грудях завмер зойк, не давали спокою думки: «Все, до чого так довго йшла, – зруйновано!» Того ранку дивилась на свою трирічну сестру і відчувала страх за наше майбутнє.

Ми чекали пояснень від рідних, вчителів, телебачення… Як же хотілося отримати відповіді на питання: «Чому? Навіщо? Що буде з нами?» Очі рідних були сповнені тривоги та смутку. Вчителі підбадьорювали нас, як могли.

З того часу в моїй голові оселилися недитячі думки про світ, про країну, про життя і смерть. Все частіше в ці тяжкі хвилини неспокою на згадку приходили розповіді прабабусі про Другу світову війну та її мудрі слова: «Головне - мирне небо над головою». Звичайно, я слухала, але ціну їх раніше не усвідомлювала.

Саме в цю лиху годину відчула всю повноту любові до батьків, рідних та близьких людей, а також зрозуміла важливість їх присутності у моєму житті. Всі ми дорослішаємо занадто швидко, коли біда поряд.

Страх оселився у нашій оселі з перших годин війни, вибухів в рідному місті, реву сирен вдень і вночі. Здавалося, можна збожеволіти… Як можна з цим впоратись?

Переломним моментом в моєму житті стали слова двоюрідного брата: «Не плач, мала, я йду на захист, вір мені: все буде добре». Обійнявши мене за плечі, пильно подивився у вічі і додав: «Головне - залишитися людиною». В душі вирували почуття, але зажевріла надія, прийшло розуміння того, що йдуть благі зміни.

Поступово вчилися жити в умовах, нав’язаних ворогом. Біль, нанесений війною, закарбовувався в наших душах назавжди. Але дуже важливо не охолоджувати свої серця, не соромитися власних почуттів. Намагалася говорити мамі приємні слова вдячності, всіляко підтримувати тата, терпляче вислуховувати молодшу сестричку та відповідати на її «недоречні» питання.

З приходом весни прийшло усвідомлення, що треба жити, відчуваючи красу й повноту життя. На мене чекала дипломна робота. Залишалось кілька місяців до закінчення школи мистецтв. Пам’ятаю, як взяла пензлі та мольберт, перенесла на полотно буяння весняного квіту. Працювала натхненно, але не було на душі тієї безтурботності. Прийшло розуміння, що ми ніколи не будемо жити як раніше. Адже війна змінила нас, зробила нетерплячими в очікуванні миру.

Тож долучімося до наближення великої Перемоги українського незламного духу та звитяги! Витрімо сльози, збережімо в собі людяність та посіємо віру, закарбовану у віршах нашого Кобзаря:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на землі.