«Все, що рашисти не змогли вивезти, вони побили, потрощили»

Сім’я фермерів виїхала з окупованого села на Запоріжжі тільки тому, що у жінки почала розвиватись ракова пухлина. Згодом сусіди прислали відео, як окупанти трощать їх пограбований будинок

Зараз мені 60 років, чоловікові – 62. Ми були фермерами, жили в Запорізькій області, в селі Новокарлівка, зараз в цьому селі проходить якраз лінія фронту. Це було перше село, окуповане із Запорізької області.

Коли почалася повномасштабна війна, у нас стояли воїни ЗСУ. Ми з чоловіком їх годували, і хтось здав це рашистам. А коли почалася окупація, ми були в повній ізоляції: нас із села майже два місяці не випускали і не впускали, не дозволяли навіть хліб завозити. Ми пекли і допомагали сусідам, А окупанти ходили і казали: «Ви же кормілі ЗСУ - вот сідітє і жуйтє травку». А у нас село невеличке, в основному пенсіонери за 70 років, от уявіть, як було їм. 

У рашистів у головах, напевно, все перекрито. Не дозволяли нам в хатах топити, казали: «Єслі будєт ідті дим, будут сюда стрєлять». Був березень, але йшов сніг, було холодно, а вони людям не дозволяли навіть топити. 

У травні ми вивезли тільки доньку з онуками, а самі ще цілий місяць прожили в погребі. Це жуть, як страшно, коли біля тебе стоїть танк, а ти хоч і в погребі, а стріляє так, що земля двигтить.  

Я захворіла, почав рости здорово живіт: з'явилася грижа. То ми просили дозволу, на виїзд. Дякую нашим врачам пологівським за довідку, що потрібно стаціонарне лікування і хірургічне втручання в лікарні. І ми з Поліг виїжджали через Василівку, на блокпостах і кругом пред'являли дозвіл на виїзд від коменданта. 

Окупанти в нас тільки питали, чому ми їдемо до Запоріжжя, а не у Ростов чи Крим. Ну, ми їм пояснювали, що в нас живуть родичі в Запоріжжі. Та й вигляд у мене був не найкращий. Коли сюди приїхали, то виявили у мене онкозахворювання - до цього часу хіміотерапію проходжу.  Ми думаємо, що це війна зіграла таку роль.  

Моя мама померла в окупації п'ять місяців тому, ми не змогли навіть поїхати і поховати її. Сусіди поховали її скраєчку, дякувати їм. Будинків немає ні у нас, ні у дітей. Сусіди, які ще залишилися, знімали відео: все, що не змогли рашисти вивезти, вони побили, потрощили. Я навіть не можу пояснити логіку їхню. Все, що можна було грабувати, вони грабували.

Наші люди розділилися: були такі, кого я вважала людиною, а виявилося, що це свиня, воно перше всіх здавало. А людина, про яку всі думали, що це ні риба, ні м'ясо, показала себе з найкращого боку. Війна перешерстила багато знайомих наших, навіть рідних. А це дуже важко це сприйняти. 

Дуже хочеться заснути, а вранці прокинутися і сказати: «Боже, який жахливий сон наснився! Ось - мій будинок і все моє, що було».