"Восьмого березня хлопці військові нас привітали квітами"

Я родом з Хабаровського краю. Моя матір - з Маріуполя, жила на Черемушках. Я жила на Черемушках з 10 років і до початку війни. 

Коли 24 лютого розпочалося повномасштабне вторгнення, я дитину залишила з батьками, чоловік поїхав у свою частину. Ми прокинулися від вибухів. Потім сиділи у підвалі у селищі Південне. Поряд були хлопці "азовці" - допомагали нам дуже. Прилітало часто. 27, 28 лютого росіяни вже були біля Маріуполя з боку аеропорту. Обстрілювали нещадно. 

4 березня вперше нам влучило у будинок, батькам моїм. "Гради", а може і щось більше, бо були великі вирви. Обстріли майже не закінчувалися, були все частіше і частіше. Гинуло багато людей просто на очах. Ми частенько ходили по воду до джерела на вулицю Львівську. Бувало важко навіть вийти з дому, дуже страшно. 

У підвалі ми сиділи з дитиною, моєю подругою і дівчатами-колегами. Вони були не місцеві, винаймали квартири, і їм ні до кого було йти. Дівчата були також з дітьми - ми всі разом вибиралися. 

6 березня прорвалися перші танки. Стріляли по людях, поки хлопці наші їх не зупинили. Все це було, ніби у жахливому сні. 17 березня ми знали, що є коридор, люди виїжджають. Ми швидко зібрали батьків і дітей,  наших домашніх тварин. Сіли у машини. Добре, що сусід дав машину, бо нашу розбомбили, і потихеньку виїхали у бік Бердянська. Там пересиділи добу, і ще добу ми їхали до Запоріжжя. 

Найбільше шокували загиблі люди, яких я знала. Люди виходили з дому, вантажили речі у машину - збиралися виїжджати. Почався обстріл, ми сховались. А коли повернулись назад, побачили, що людей більше немає. Це мені запам'яталося на все життя.

Вразило те, з якою жорстокістю нас вбивали росіяни. Їм було все одно: будинки, садочки, школи, хто їде, куди їде. Це - найстрашніше. І коли не знаєш, що буде завтра. Літаки - це дуже страшно. Коли вони над головою розверталися, скидали бомби і летіли далі. Щоразу, коли я чула літак, молилася, щоб на нас не впало. 

На 8 березня хлопці військові постукали нам у ворота і занесли нам здоровенний лоток квітів, пляшку вина і дітям багато солодощів. До сліз було приємно таке привітання зі святом. Раз на два дні наші воїни приносили нам буханку хліба. Це було зворушливо. У них самих не було. Допомагали ліки знайти батькам. Тато - сердечник, йому потрібні були медикаменти. 

Рідні досі не можуть повірити, що вони залишились без житла, бо ми уже рік живемо у Львові. Важко батькам зрозуміти, що у 70 років вони залишилися на вулиці. Це для них найскладніше. Невідомо, чи вони повернуться у рідне місто, чи ні. Та й нікуди повертатися. 

Жахливо, що у мене чоловік у полоні. Він виходив із "Азовсталі". Страшно те, що не знаю, де він - ніхто його не бачив після Оленівки. Це найжахливіше для мене - кожен обмін чекаю на своє прізвище, а його немає. 

Мені здається, що до кінця року буде більш-менш щось відомо про закінчення війни. Війни всі закінчуються.