«Внукові вже шість років, а я його жодного разу не обійняла»

Війна на вісім років розлучила Юлію Кузнєцову із сином. Своїх онуків вона бачить лише з відеозв'язку. Зустрітися з ними та обійняти – її найзаповітніша мрія. Але поки що це неможливо.

Вісім років я не бачила сина. Тільки скайпом спілкуємося. І онуків теж бачила лише по скайпу, а старшому вже шість років. Мій син ще до війни виїхав до Росії. Там працював, одружився. Я сильно онуків чекала, і вони народилися, але тільки я їх жодного разу не обійняла, на ручках не потримала. Чоловік у мене після інсульту поїхати не можемо. Та ще й не пускають нікуди то через закордонні паспорти, то через коронавірус. Тож ми далеко й не ходимо. За хлібом збігаємо в магазин через дорогу, та й годі.

З 2014 року це розпочалося. Нас вночі прокинувся гучний звук, і я вискочила надвір. Ми на околиці живемо, дивлюся - з-за лісу на інший бік стріляють, і все через наш дах летить. Тож запам'ятали добре, більше такого не хочеться.

Ми думали, що у підвалі буде безпечніше, бо туди ховалися. Брали лопату із собою, ставили посередині; якщо раптом десь і присипле, то буде чим відкопатися. Страшно було там залишитися назавжди. Не хочеться навіть згадувати, ми намагаємося менше розмовляти про це і взагалі не думати про погане. Весь час себе налаштовуємо на щось найкраще: раптом щось зміниться і буде гаразд.

Мама моя померла нещодавно, а поки що була жива, отримувала допомогу від Ріната Ахметова. Дякую йому величезне! Грошей не було, щоби продукти купити, а тут ця «гуманітарка», на ній і жили.

Не хочеться нам більше такого лиха, і нікому такого не бажаємо. Але знову недавно щось було чути. Станицю та Старий Айдар обстріляли буквально чотири дні тому. Немає жодної стабільності, немає визначеності. Живемо, як страуси, голову в пісок і сидимо, чекаємо...

Мріємо, щоби був мир. А найбільше я мрію хоча б із сином та онуками зустрітися.