«Вирватися з окупації і в’їхати у Запоріжжя було справжнім дивом»

Вчителька з Маріуполя була вимушена переїхати до західноукраїнського села. Її школи уже немає, і роботи в неї - теж         

Я жила у місті Маріуполь у власній квартирі, працювала вчителем.   Моя квартира згоріла 10 березня. Ми сиділи під обстрілами в квартирі мами на восьмому поверсі кілька днів. Коли побачили наслідки авіаудару на сусідньому будинку, спустились до підвалу і провели там наступні чотири дні і ночі під постійними обстрілами артилерії і літаків. З нами там були троє людей старші за 80 років.

Після того, як зайшли в наш район орки, обстріли у нас припинились. Ми жили в квартирі при мінусовій температурі і шукали можливість вирватися з окупації, бо в мене чоловік і син служать в ЗСУ. Це було вкрай небезпечно.

Тільки боялися, що наші бабусі втратять сили: вони мерзли найбільше. Вони вже майже не рухалися, весь час лежали, закутані у ковдри Потім з'ясувалося, що за той місяць в Маріуполі кожен з нас скинув близько 10 кг.

Я виїхала звідти перша. Знімаю будинок в селі. Через місяць ми змогли влаштувати переїзд мами і сестри з кішкою і собакою. Мої чоловік і син вже півроку на войні на Донецькому напрямку, а батьки чоловіка зараз в окупації.   

В'їзд у Запоріжжя був надзвичайним дивом. Приємно вразила та величена кількість людей, які допомагали вже на українській території. Особливо - в Івано-Франківській області. Я звикла розраховувати на себе, а мені безкоштовно допомагали. Франківська дівчина Тетяна мені, незнайомій людині, дала 100 євро. Навіть схитрувала трохи, щоб я їх взяла.

Про те, що ми більше не будемо працювати, нам сказали три дні тому. Все життя працювала,  а зараз не знаю, що робитиму. В селі роботи нема.       

Я поїхала з Маріуполя з одним наплічником, але там вистачило місця для двох іконок. З перших днів я, не дуже набожна, згадала всі молитви і дивлячись на них молилася, щоб зберегли моїх сина і чоловіка, які й зараз на війні.