"Віра, молитва, надія на Бога і ЗСУ"

Дар’я Швець, 18 років, 3 курс ДГ-1-20, Київський Фаховий Коледж Легкої Промисловості 

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Марценко Галина Олегівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Київська область. Вишневе. П'ята година ранку. Дзвінок. 

Мама неохоче піднімає слухавку, а на іншому боці чується голос брата: "Мам, війна розпочалась..."

У цей момент я не сприймала всю ситуацію всерйоз, а вибухи, які лунали, за мирною звичкою вважала всього-на-всього звуками дверей автомобілів. Я не вірила ні дзвінкам, ні новинам, для мене це був якийсь несмішний жарт або навіть...."кошмар наяву". 

З кожною хвилиною проблем ставало усе більше, а самопочуття - усе гіршим. Ти намагаєшся стримуватися, щоб емоції не взяли верх над розумом. Зціпивши зуби,  збираєш документи і теплий одяг. І ось на тобі! Ще один дзвінок. Ще один жахливий дзвінок, який був від батька мамі з  Чернігова. Він військовий з 2014, зараз щось пояснить…Я не повинна була почути ні слова з цієї розмови, але те, що  почула, умить змінило в мені все: “....якщо зі мною щось станеться, поховайте мене біля батька й будьте обережними”. Звуки кинутої трубки гулом відбивалися в моїй голові. Спочатку почали трястися руки, а потім і все тіло. Клубок у горлі не давав сказати ні слова, а клятий писк у вухах не дозволяв ні слова почути. Серце, чому так стукаєш? Чому чую тебе аж у горлі? І що за туман в очах?!
Я бачила, як на обличчі мами був страх за бабусю, яка о п’ятій виїхала в Київ на роботу. “Треба, щоб вона була з нами…, такі страшні черги з машин на дорозі, як доїхати.., а ти  сходи в аптеку…, якщо вона працює”.

Це були сцени з якогось фільму жахів…Порожні вулиці, потік машин схлинув, біля супермаркетів та аптек довгі черги розгублених людей і жодної дитини. Наче потрапив у фільм про апокаліпсис, де ти в головних ролях.

Нарешті мама, я, бабуся, дідусь і два пси разом -  усі цілі й здорові. Ми прийняли найкраще рішення (як нам здавалося) - тікати. Але навіть не підозрювали, у яке пекло потрапимо. Попрощавшись зі стінами своєї квартири, сіли в автомобіль і поїхали до брата в бік Бучі. По дорозі  чули і вже навіть бачили вибухи, бачили, як літають літаки, як люди, які не в змозі виїхати, ідуть пішки. 

Коли ми приїхали в село Козинці до родини брата, не було сприйняття реальності, складалося враження, що ми тут  просто в гостях, це  на пару днів. Але з кожною годиною ситуація ставала все гіршою. У якийсь із днів ракета потрапила в ТЕЦ в місті Буча і обірвала наше село від зовнішнього світу. Ми потрапили в окупацію… Кожна ніч була пеклом, ми засинали у різних місцях хати, а то й підвалу, а прокидалися часто під звуки вибухів. Далеко від будинку не відходили. Спочатку пропало світло та опалення. Їжа також потроху закінчувалася. 

Восьме березня,  дев’ята година ранку. Кожен із нас видалив усі спогади зі свого телефону, зібрав найважливіше в наплічник. Обійнявшись, сіли в машину. Немає жодних емоцій, крім відчаю, печалю та білю. У той час я благала, щоб смерть не прийшла в  нашу сім'ю, бо її було повно навколо. А навіть якщо прийде,  то нехай забере мене першою, щоб я не бачила страждання своїх близьких. 

Війна триває, я пишу і не знаю, чим вона закінчиться, які ще емоції заставить мене пережити. Тато на фронті, на сході, мама, бабуся дідусь і пси! - у Вишневому, я - в Ужгороді, брат із родиною повернулися в село… Що далі? Віра, молитва, надія на Бога і ЗСУ.

Уроки мови, літератури й історії рідної України тепер ціную ще більше. Знаю, про що розкажу своїм дітям, знаю, що слова Шевченка - не пафос, а необхідність:

Свою Україну любіть.

Любіть її… во врем'я люте

В остатню, тяжкую мінуту 

За неї Господа моліть.