"Війна змінює життя усіх"

Кравченко Анастасія, 17 років, студентка Міжрегіонального центру професійної перепідготовки звільнених у запас військовослужбовців м. Кривого Рогу Дніпропетровської області

Викладач, що надихнув на написання есе: Міщук Альона Вікторівна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна… Слово, яке ми бачили тільки у книжках, фільмах та чули з розповідей людей старшого покоління. Чи думав хтось, що таке можливо? Що таке станеться з нами? Напевно ні.

Я вважала, що в нашому сучасному світі просто не може статись щось подібне. Але тепер ми живемо в цьому, у світі, де вбивають невинних мирних жителів, точно знаючи, куди вони стріляють. Зараз деякі міста схожі на руїни, а життя людей на фільми жахів.

Перед початком війни, коли тільки були тільки чутки, що це станеться, люди розділились на три категорії: ті, що вірили, ті, що не вірили, і ті, як казали: «Хай буде, що буде». Я була з категорії, що не вірили. Так, думки були, але скоріш я не хотіла в це вірити. Вважала, що в наш час це просто неможливо!

В той день все змінилося, зранку мама сказала, що почалась війна. Я не дивлюсь новин, тому не одразу все зрозуміла. В моїх очах, війна виглядала не так. Тоді цілий день не відходили від новин…Звісно було дуже страшно, але скоріше не через те, що відбувається, а через нерозуміння ситуації в цілому. Боїшся, що ось зараз все почнеться, всі ці вибухи або щось гірше, але нічого не стається – це як параноя. Через якийсь час я перестала так думати і стала жити нормальним життям, намагалась відволіктись.

Цей день назавжди залишив відбиток у житті кожної людини і в нашому з родиною також. Це наче знаходишся в одному дні, наче страшний сон і коли прокинешся почнеш звідти звідки закінчив. Життя звісно змінилося у кожного, але у когось більше, у когось менше. В нас, як думаю і у всіх, підбиті нерви. У дорослих робочі проблеми, через війну багато підприємств закрили і людей або звільнили, або платять менше ніж раніше. Війна змінює життя усіх.

Мене вразило, як швидко змінились обставини, початок війни був страшний, ворог наближався все ближче, здавалося, ще трохи і він прийде в наше місто, і все буде так страшно, як і в тих містах, куди він вже прийшов. Але історія сталася інакше. Наші воїни швидко вибивали ворогів все далі, з’явилась надія, що все незабаром закінчиться. З такою надією ми жили якийсь час, але згодом змирилися і живемо як раніше, намагаємось допомагати бійцям та намагаємось відганяти погані думки подалі.

Жити в мирі зараз неможливо, заспокоїтись і бути впевненим, що сьогодні все буде добре неможливо. Ми досі залишаємося хоч і в невеликому, непомітному, але в страху. Страху за своє життя, за життя рідних. Після закінчення війни, на мою думку, усім людям потрібен буде час на те, щоб повернутися в нормальне життя, перестати реагувати на різні звуки, більше не потрібно буде ховатися і боятися, що в твій дім прилетить ракета чи ще щось. Але відбиток залишиться назавжди, ворог все одно знаходиться близько і статися може все що завгодно.

Звичайно, минуло не так багато часу, але сказати можна дуже багато чого, кожному буде, що розповісти, у кожного різні історії, але фінал один. Війна торкнулася не тільки моєї родини і, навіть, не тільки країни, вона торкнулася цілого світу. А винна одна єдина людина, яка вважала, що все має належати їй.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/