«Війна виявляє, хто людина, а хто прикидається живим»

Я пенсіонерка, до війни жила у місті Пологи Запорізької області, яке зараз у окупації. У нашому місті розбомбили усі магазини, аптеки, банки; не лишилося нічого, що потрібне для життя. Хліб нам возили раз на тиждень із Токмака. Не було світла й води. У той час узимку ми ходили за двадцять п'ять хвилин до водонапірної башти. Там ми вистоювали по дві години у черзі на морозі, щоб набрати води у баклажки. 

Ми з родиною жили у квартирі, а батьківська хата — батьки вже померли, — через три вулиці. Хату навпроти зруйнувало вибухом, а наша стояла без вікон. Це було дуже страшно.

Поки ми були у Пологах, то дуже згуртувалися, ділилися, чим могли. Якщо у когось не було солі чи муки, то ми йшли, несли, що кому було потрібне. Звідкись з іншого села привозили продукти, а в нас була жіночка з інвалідністю; приходилося вставати о шостій ранку, щоб піти й щось купити — а як ти не купиш, коли жінка лежить удома й не пересувається? 

Ліків не було. Аптеки стояли розбиті: їх розбили росіяни, а розграбували наші мародери. Дуже прикро, що у наш час, коли нас просили через Василівку передати ліки, я передавала; а тепер у продажу лише російські ліки невідомо звідки. З них користі ніякої: що приймаєш їх, що не приймаєш. Тож ми ділилися тим, що у кого було.

Думаю, війна показала, хто з нас яка людина.

У таких умовах ми виїжджали, ба більше — тікали, як могли. Двоє наших синів живуть у Запоріжжі. Вони наполягли, сказали, що наше життя дорожче. Від Пологів до Запоріжжя сто кілометрів, і поки ми їхали, то пройшли через одинадцять блокпостів. Навіть уявити не можна, що ми пережили, поки нас обшукували російські солдати чи найманці — не знаю, яким словом їх іще назвати. Це був великий страх, бо у родині була маленька дитина, і ми не знали, що в них на думці. Коли ми виїхали на українську територію, це була така істерика, що наші солдати не розуміли, що з нами. Вони думали, що нам потрібна медична допомога, а я казала, що це через стрес, бо ми нарешті на вільній Україні.

Ми зараз живемо у дітей. Звісно, діти й онуки допомагають долати психологічний стрес, але все рівно душа болить за рідне місто. Раз на тиждень вдається зв'язатися з сусідами, яким для цього треба виходити на висоту. Проте сусіди бояться покидати місто далі, ніж на кілометр.

Закінчення війни ми чекаємо дуже давно. Раніше думали, що це через тиждень-два закінчиться, і зараз думаємо: ось-ось уже. Все ж, я надіюся, що навесні ми повернемося додому. Думаю, що все в нас відбудують, хоча великі заводи може й не за один рік. Але ж нам, пенсіонерам, можна було повернутися, бо є магазини й аптеки, а молодь не має де працювати, тож їм треба буде ще лишатися.