«Війна триває, не відомо, коли закінчиться»

Ткаченко Ангеліна, 14 років, Харківська гімназія № 12, місто Харків

Есе «Один день»

Коли почалась війна на Донбасі, мені було всього сім років, тому я не усвідомлювала, скільки болю та страждань вона принесла в життя багатьох українців. До того ж, ми живемо неблизько до зони воєнного конфлікту, тому мені було важко уявити, як це жити в умовах відчуття постійної небезпеки і страху. Але я часто бачила новини по телевізору, де розповідали про жахливі події на сході нашої країни.

Ця історія мене дійсно перелякала, адже я і уявити собі не могла обставини, за яких можна поїхати з моєї ріднесенької домівки незрозуміло куди, залишивши рідних, звичайний образ життя. Я відчувала себе неспокійно кожного разу, коли чула, що війна ще досі продовжується, калічачи долі людей, які втратили роботу, майно, сім’ю, мрію, а до мого міста прибуває ще більше людей, яким довелося, можливо, назавжди полишити свої домівки та їхати світ за очі. Я боялася, що одного дня війна прийде і в нашу область, і моя сім’я також буде вимушена переїхати якомога далі від небезпеки.

Економіка країни слабшає, бо значні кошти спрямовуються на утримання армії, а не на розвиток промисловості або освіти.

Я мрію жити в мирі у вільній незалежній процвітаючий країні з розумним та відповідальним керівництвом, яке приймає виважені рішення та піклується про своїх громадян та розвиток країни. Я не розумію, чому у ХХІ столітті політики деяких країн керуються середньовічними політичними принципами, прагнучи загарбати чужу територію, принижуючи інші нації, та не можуть жити мирно та цивілізовано.

Я вірю в краще майбутнє для українського народу, коли нарешті настане той довгоочікуваний та бажаний день, коли голови держав нарешті зможуть порозумітися та домовитися про завершення воєнних дій.