«Війна, що забирає життя, та життя, що боряться за майбутнє»

Дик Юлія Олександрівна, учениця 11 класу ДФПК КЗВО "ДАНО"ДОР", ДО-21-2/9, м. Дніпро

Вчителька, яка надихнула на написання есе - Бак Ольга Дмитрівна

Коли лягаємо спати, ми ніколи точно не знаємо, що станеться завтра. Але навіть враховуючи це, я не можу сказати, що не була здивована, коли уранці мені розповіли про початок війни. Пам’ятаю, ніби це сталося сьогодні, мама з татом емоційно обговорюють щось на кухні, водночас снідаючи млинцями. Але у той момент, як побачили мене, зупинилися, і трохи якби посміхаючись сказали:

Шквал емоцій переповнював моє серце, я була спантеличена та збуджена початком нового життя.

З початку війни вже минуло декілька годин, інформаційний потік шокуючих новин вже лякав мене не менше ніш сама війна, а психологічний стан рідних, можна було читати як відкриту книгу. Ми неспішно збирали «тривожні рюкзаки», щоб нічого не забути. У метушні намагалися змінити тему на щось більш веселе аби лише трохи відволіктися від страшних думок. Наступні декілька тижнів ми провели так би мовити у коридорі, з кожною сиреною бігли до безпечної зони, боючись за своє життя. У такі моменти вся сім’я була разом, що хоч якось заспокоювало мене, ставало не так боязко. Через деякий час страх за своє життя послаб.

Та нещодавно, ще на початку війни, було немало людей, які опинилися у складному становищі, багато з них втратили свої домівки чи рідних. Тож найбільше мене здивували у війні саме люди, адже вони допомагають одне одному, навіть не будучи знайомими, підтримують одне одного у складній ситуації та віддають своє життя за нашу Батьківщину.

То як я бачу цей мир після війни? Я сподіваюся, що навіть після війни, люди пам’ятатимуть ці події і будуть доброзичливіше ставитися до людей, які потребують допомоги. Міста відбудуються та Україна знову розквітне, а майбутнє, яке ми відстоювали на фронті нарешті настане.