"Війна нас не зламала. Ми просто тепер інші"

Козирєва Анастасія, 16 років, учениця 11 класу школи №219, м. Київ

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Війна знайшла мене у ліжку, коли ранок почався тими самими словами: "Вставай, війна почалася". А тоді - довгі миті та миттєві години. Навіки застигли у моїй пам'яті ті хвилини, коли під звуки обстрілів мама читала нам новини. Та як виступили перші сльози воєнного часу, ні, не від страху, від ранніх звісток про силу нашої армії.

А тоді, все як у лихоманці. У лічені секунди визначати особистісну вартість речей - їде зі мною, чи не їде. Здається вічність очікування на повернення тата, що поїхав за пальним. Тривожне визирання з вікна щохвилини. А тоді, зовсім якийсь сюр - чаювання. Останнє, неквапливе протягування гарячого напою перед багатомісячним блуканням. У наших мирних уявленнях про війну були бомбардування, бої, вибухи, але точно не ці сірі тривожні будні. Весь той час, коли не тривога, коли не падаєш від ударної хвилі.

Спочатку до бабусі, де дорогою їхали і їхали танки, потім до друзів, де ночами сиділи, притулившись один до одного, поки трусилися вікна, табір для біженців на заході України, там - волонтерство, офіс, що став прихистком у Львові.

Україна! Так, мій дім. Знову він. І ніби не було цих довгих місяців. Не було цих стертих до мозолів рук, цих таборів, безпорадних, розгублених очей, тривожних звісток, нескінченних черг, передпанічного стану від звуків літаків. Я вдома. Але це вже не той дім. У квартиру, з якої ми виїжджали, вже не повернемось, тато тепер у армії, і вже не поїдеш не дачу... а люди! Люди вже геть не ті...