"Війна нарешті закінчиться і багато людей отримають довгоочікуване справжнє щастя"

Рудь Катерина, 15 років, учениця запорізької загальноосвітньої школи I - III ступенів № 4, м. Запоріжжя

Конкурс есе "Один день"

Коли почалась війна, мені виповнилось сім років. Це був звичайний день. Ми з батьками їхали в автобусі. Почувши від них слово «війна», я відчула страх. Навіть нічого не усвідомлювала, тямки не мала. Просто дитина. Звичайне дитинча, яких тисячі по всій країні. Я уявити не могла, що це в нашій країні відбувається. Десь зовсім поруч з нами, якихось 200 – 300 кілометрів.

Я не бачила війни на власні очі, тільки в книжках та інтернеті. Почала згадувати розповіді про Велику Вітчизняну війну. Хоч вона була дуже давно, але, вивчаючи історію нашої країни приходить розуміння того, що війна – це завжди і великий біль, і нестерпні страждання. Побачила по телевізору людей, природу. Усе стогне, страждає.

Адже все в нашому житті можна змінити, окрім смерті людини.

Пройшло вже понад сім років. Зараз потрошку почали забувати, що відбувається на Сході нашої держави. У всіх свої постійні справи, домашні турботи, а зараз ще й з’явився COVID - 19. А так хочеться, щоб люди могли спокійно пересуватися вулицями, нічого не боятися, жити в мирі та злагоді. На мою думку, мир повинен бути й у власній душі. Кожна людина має зазирнути у свою душу, зрозуміти для себе, які моральні цінності для неї є найголовнішими. Адже не важливо, якою мовою ти розмовляєш, в якому куточку країни живеш: у місті чи селі, на заході чи на сході, головне – завжди бути терплячим не тільки до своїх близьких, рідних, а й до всіх. Шанобливо ставитися одне до одного.

Сьогодні кінець вересня. Сиджу біля вікна, помічаю останні в цьому році теплі, ласкаві промінчики сонця. На душі також тепло, затишно.

Щастя не від кількості грошей, будинків, машин, а від того, що навколо спокій, злагода, взаєморозуміння. І у нашій Україні, кінець – кінцем, наступить довгоочікуваний мир!