"Відсутність побутових умов не так дошкуляла, як інформаційний вакуум"

Про те, що буде війна, я зрозуміла ще до її початку. Я прочитала в інтернеті, що росія закрила небо для польотів. Отже, мало початися повномасштабне вторгнення. Це було годині о третій ночі, ще до обстрілів.

Я дуже погано пам'ятаю перші кілька днів війни, тому що ми весь час проводили у моніторингу новин. Хвилювалися, чи вдасться країні вистояти, і в залежності від того як розвиватимуться події, де нам знайти безпечне місце для проживання.

Труднощі полягали у браку інформації про близьких людей. Ми не знали, що відбувається з нашими родичами, коли вимкнули мобільний зв'язок. Побутові умови не так дошкуляли, як інформаційний вакуум.

Як не прикро це визнавати, найбільше шокували дії наших співгромадян, які у перші ж дні після оточення міста почали грабувати великі і маленькі крамниці. Як тільки люди зрозуміли, що неможливо втримати порядок, і немає адекватних дій з боку влади, почали розносити все до останньої цеглини. Я не засуджую людей, які брали їжу і теплі речі, але було досить багато випадків, коли тягнули шуби, оргтехніку, зубні пасти і намагались себе виправдати.

Було дуже страшно під час обстрілів, авіанальотів, і я усвідомлювала, що у випадку поранення чи обвалення будівлі мені нікому допомогти. Я мож розраховувати тільки на себе і на тих, хто поруч.

У нас не було запасів їжі, по воду доводилося ходити до джерел, у тому числі і під загрозою обстрілів. Готували лише на відкритому вогнищі під акомпанемент мінного обстрілу. Завдяки сусідам і близьким ми мали хоча б їжу для дітей.

Зворушило те, як поводили себе люди, від яких ми навіть і не сподівався допомоги, і робили це безкорисно. Вони нас і врятували. Нас вивезли волонтери із оточеного міста. Ми відносно благополучно дістались на українську територію попри те, що у нас не було власного транспорту. Була організована евакуація з Бердянська. Потім нам допомагали влаштуватись, організувати побут. Це було дуже приємно і неочікувано.

Зараз ми вчимося жити заново. Але якби не було допомоги близьких людей і друзів, а також і фондів, то нам було б важче.

Тепер ми мешкаємо у Києві. Сподіваємося на те, що у чоловіка буде робота. Знайомі нам допомогли з тимчасовим притулком.

Я б хотіла мати можливість жити у мирній країні, щоб мої діти не чули сирен тривоги, щоб могли розбудовувати її.

При цитуванні історії посилання на першоджерело - Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова - є обов‘язковим у вигляді:

Музей "Голоси Мирних" Фонду Ріната Ахметова https://civilvoicesmuseum.org/