"Від війни нас врятував ковід"

Ми з мамою встигли виїхати з Маріуполя перед самим початком війни. Мама напередодні захворіла на ковід, і після ковіду ми поїхали до Івано-Франківська, щоб подихати свіжим повітрям і провідати мого сина, який там навчається в медичному інституті 

Те, що розпочалась війна, ми дізнались із засобів масової інформації. Я мамі дуже обережно сказала, що почали обстрілювати. Слово "війна" відразу їй не казала. А між собою, усі зібралися разом: і рідні, і друзі, - все це обговорювали. Тим більше, що у перший день війни Івано-Франківськ піддався обстрілу. Обстрілювати аеропорт. Все гриміло тут, було гучно. Відразу аеропорт розбомбили. 

В Маріуполі я багато років працювала завідувачем дошкільного закладу. А зараз у мене пенсія за вислугою років. І в мене був хлопчик, якого всиновили батьки, а через деякий час в родині народилося ще двоє дівчаток. Ці діти ходили до мене в садочок. Ми часто спілкувалися з мамою цього хлопчика Колі. Він такий талановитий, мав гарний голос, співав. Активний, непосидючий. І вони, як родина, робили для цієї дитини, напевне, більше, ніж для своїх рідних дітей. І ось на сайті одному через деякий час я бачу фото, табличка: "Поліна, Наталя, Варя", не пригадую, як звали їхнього тата, і руїни цього будинку. Їхній старший хлопчик пішов по воду, а коли повернувся, будинку вже не було. Батьки і його сестри, вся родина, яка його всиновила, і досі лежить під цими руїнами. Мене це дуже вразило. Я йому потім написала, що він має зробити все, щоб його батьки ним пишалися. 

А найстрашніше враження для мене було, це те, як тільки почали бомбити Маріуполь, то першим загинув хлопчик, якого теж я дуже гарно знала. Він маленьким ходив до мене в садочок. Це був Денис. Він мав в минулому році випускатися, вступати до університету. Дуже позитивна дитина. І його настигла ворожа ракета чи осколок. Це була найперша смерть в Маріуполі, про яку я дізналась. Було боляче. Ми відразу почали телефонувати, уточнювати, чи це справді та родина. Так, це була саме та родина. 

Ми один одного зараз підтримуємо: і маріупольці, і не маріупольці. Ми з добротою людською стикаємося кожного дня. У будь-яких медичних закладах Івано-Франківська, і центру "ЯМаріуполь". Хочу окремо подякувати лікарю цього центру. Буває, що навіть я, за освітою психолог, теж потребую підтримки. Дуже часто приходиш, опущені руки, кепський настрій, поспілкувався - і стало легше на душі. Мені здається, що така звичайна щоденна підтримка зараз більше потрібна маріупольцям, ніж якийсь подвиг. 

У мами, до речі, сьогодні день народження. Якраз ми були у центрі ЯМаріуполь, вона отримала допомогу, теплі речі, дуже задоволена. Їй дали все новеньке. Онук подарував квіти, багато подарунків. Вона щаслива. 

Я займаюсь волонтерською діяльність у цьому ж центрі. Це робота з особливими дітками. По суботах ми там приймаємо дітей, надаємо їм консультації. 

Хочеться, щоб війна закінчилась якнайскоріше. Щоб до літа уже було все добре. Хочеться, щоб це літо було мирним. Здається, що особливі дітки живуть у своєму світі, але вони настільки все відчувають. Як тільки звук сирен, то ті, хто розмовляє, кажуть відразу: "Тривога-тривога!" Хто не розмовляє, показують, що хвилюються. Вимикання світла порушує їх режим. Це дуже на них впливає. То що можна сказати про звичайних дітей? Коли бачу цих дітей, дуже хочеться, щоб війна швидше закінчилась. 

У мене є хлопчик Сашко, його тато знаходиться на сході України. І як тільки я кажу: "Ти молодець! Тато скаже, що Сашко молодець!". І від слова "тато" він відразу плаче. Ця дитина має особливості розвитку. Навіть такі діти розуміють, що щось погане відбувається навколо. 

Тому заради дітей, заради нашого майбутнього це має закінчитись якомога скоріше. Тому що гинуть кращі. Нещодавно з нашого під'їзду ми поховали чудову людину, батька двох дітей. Професійного воїна. 

Хочеться, щоб діти жили під мирним небом, у повних родинах. З татом і з мамою. І це має статися якомога скоріше. 

Звичайно, там є рідні, вже покійні, до яких треба приїхати, вклонитися. Але, я думаю, що з Маріуполем ми вже не будемо пов'язувати своє життя. Я не зможу. Це дуже важко. 

А там буде видно. Син скоро стане лікарем і, якщо він захоче поїхати в Маріуполь, ми його підтримаємо. Але на даний момент про це навіть не може бути й мови. Там дуже важко, дуже багато смертей. 

Я не зможу уявити, щоб ходити тими вулицями, дивитися на те все. І знати, що під тими руїнами лежать люди, і так вони залишилися назавжди. Я не така сильна, певне.