«Від вибухів вікна тряслися, ми ночами не спали»

Олена Миколаївна з сім’єю виїхали з Бахмуту ще під час перших бомбардувань, бо новонародженому онуку була потрібна медична підтримка. А решта родичів виїжджали вже тоді, коли було зруйноване їх житло

Ми всі мешкали в Бахмуті: я, всі мої діти і батьки. Донька народила синочка 18 лютого в Краматорську, були проблеми - дитина знаходилася в реанімації підключена до апаратури. Малюк сам не дихав, лежав під маскою. От донька мене і розбудила о п’ятій ранку. Подзвонила і каже: «Мамо, у нас тут дуже бухкає і нас переводять у бомбосховище. А я ще тоді в Бахмуті цього всього не чула. 

На роботі у нас поранило двох чоловіків, коли прилетіло прямо в побутове поміщення. Ми багато вибухів чули. І вікна тряслися, і ночами не спали, і тоді вже вирішили виїжджати - уже коли вікна почали вилітати.

24 травня ми почали збирати свої речі. Онуку було півтора місяця – його з мамою ми відправили трошки раніше, 10 квітня, а самі вже 24 травня виїхали.

Коли ми виїжджали, ще в місті було світло і вода, а вже відключили газопостачання. Там ще залишались мої родичі, і сестра рідна до листопада там була. То їм, звичайно, важче прийшлось: у них тоді вже не було ні води, ні світла. Вже у листопаді ми їх теж сюди забрали. 

Діти моєї колеги поїхали на чотири дні раніше, ніж ми. Вони в Кропивницькому зупинились і казали, що з дітьми стояли в черзі, щоб зняти квартиру. Там дуже багато людей було. Тоді моя донька подзвонила своїй однокурсниці, і її свекор допоміг знайти будиночок в селі. Ми тоді поїхали туди, в селі трішки пожили, але з малим там тяжко було, бо умов там ніяких, і лікарні не було, а дитина після  реанімації, йому потрібно було наблюдатися у лікаря. Тому ми шукали квартиру в самому місті. Зараз вже тут, і батьків перевезли. 

Звичайно, надій було трішки побільше на початку, дуже вірилося в перемогу, а зараз - не знаю навіть…  Дуже тяжко за всіх хлопців, які загинули.