«Від сусіднього будинку залишився тільки попіл»

До війни я перебував у Києві. Виїхав з Маріуполя у січні, напередодні повномасштабного вторгнення. У перші дні Київ бомбили: ми бачили ракети, роботу ППО. Було дуже чутно, тому що на Троєщині намагалися знищити електростанцію. Ми дуже злякались. Побачили у телефоні, що розпочалася війна. Почали телефонувати до родичів, перейматися одне за одного. Була паніка. Бачив на вулицях купу людей, які масово виїжджали. Я залишився у Києві, нікуди не виїжджав.

У мене були фінансові проблеми через втрату роботи. Була така паніка, неможливо було купити хліб: доводилося по три години стояти у черзі, щоб хоч щось вхопити. Заходив до крамниці, а там були порожні полиці. 

Мої родичі – бабуся і дідусь – відмовились виїжджати з Маріуполя. Хоча було очевидно, що місто окупанти будуть захоплювати всіма силами.

Шокував сам факт повномасштабного вторгнення. Починаючи з другого березня не було зв'язку з рідними. Близько двох місяців ми не могли зв'язатися з ними. Я вже гадав, що всіх втратив.

На щастя, мій дім у Маріуполі цілий. Але сусіднього будинку немає. Біля нього взагалі залишилися тільки попіл. У нас лише вибуховою хвилею позносило вікна, уламки скла навколо лежали. В цілому пошкодження були незначні. Тепер там живуть бабуся і дідусь.

Був і хороший момент. Це сталося, коли я нарешті додзвонився до Маріуполя. Тоді я дізнався, що мої рідні живі. Це був один із найщасливіших днів.

Моє життя вже змінилось, але не на краще. Я думаю, що Україна переможе, питання тільки: коли, і скільки ще людям доведеться це все терпіти. У Києві спокійно, люди живуть звичайним життям, ходять до ресторанів, слухають музику. Коли відбуваються атаки окупантів, вони згадують, що йде війна, а потім знову забувають. А в Маріуполі 150 тисяч людей загинули.

Через нерви і хвилювання я почав втрачати волосся. 

Я думаю, що війна закінчиться наступного року. Принаймні, активна фаза.