«Від постійних вибухів і нестачі найнеобхідніших життєвих умов люди стали якісь боязкі й агресивні»

Я жила спокійно, мирно в своїй квартирі, до мене приїжджали діти. Все було, як мало бути, в добрі. До нас війна прийшла не 24 лютого, а десь на початку березня. Потім як почали бомбити, мені довелось евакуюватися. Я поїхала 11 березня, взяла з собою старшу за себе жінку - їй 73 роки, вона дуже хвора, в неї діабет, мабуть, на останній стадії, вона ледве ходить.

Шокували перелякані люди, що стали якісь боязкі. Коли вибухи постійні – це, звісно, на людей впливає. Сиділи в підвалах без води, без світла. Тоді дуже холодно було. Людей це просто приводило в шок, люди ставали агресивні. Потім, можливо, час змінить. Багато хто поїхав і заспокоївся.

В Запоріжжі у мене була гуманітарна допомога, допомога моєї рідні, я голодна не була. Зараз в Почаєві. Тут також кормлять, магазини працюють, і гуманітарну допомогу дають, і люди допомагають. А найбільше мене вразила Лавра. Такої краси і благодаті я ще в житті не бачила. Це для мене найяскравіший випадок, і кращого для мене не було. Тут багато віруючих людей - це те, що мене втішає.

Я дуже переймаюсь долею своїх дітей. Вони залишились без житла у Бучі. В квартирі вікна посипались, ще й снаряд в домі оказався прямо в коридорі. Ще й машину підірвали руські солдати.

На мою думку, війна буде затяжна і довга. Звісно, є надія, що все закінчиться, і ми повернемося. А як подумаєш, куди повертатися… В містечку все розбито, немає інфраструктури, немає торгівлі. Лишилась тільки надія.