«Вибух. Страх та мурахи по всьому тілу. Знову вибух»

Шаповалова Катерина, учениця 9 класу Запорізького ліцею №71 Запорізької міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Продащук Віталіна Сергіївна

Війна. Моя історія

Вечір 23 лютого 2022 року. Ми з молодшим братом приїхали до бабусі з дідусем. Все було так само безтурботно, як завжди: дідусь тішився з братом, бабуся розбирала речі після відпустки, а я робила домашнє завдання на пʼятницю. Через кілька годин навчання я прийшла до вітальні та не зрозуміла, чому бабуся така напружена, а дідусь вже годину дивиться новини. Що трапилося? Чому всі такі нервові? На свої питання я отримала відповідь: «Сонечко, у новинах кажуть, що завтра на Україну буде напад. Почнеться війна. Збирай речі».

У той день у них з татом була річниця весілля, та вони прогулювалися нічним, неймовірно гарним Запоріжжям. «Мамо, що відбувається? Всі новини «кричать», що завтра буде напад, почнеться війна», – нервовим, тремтячим голосом казала я матусі. «Катрусю, ну яка війна? На дворі 21 століття!» – відповідала мама. Вона теж була впевнена, що все це – вигадки.

Дуже довго я думала про все, що відбувалося ввечері: про ці страшні новини, про бабусю, яка плакала увесь вечір й не розуміла, що їй робити, про батьків, які були не поруч, про молодшого братика, який ще зовсім маленький та не готовий зіткнутися з тим, про що так активно розповідають в новинах. Через ці думки я відчувала неймовірний страх за свою родину,  за те, що може трапитися завтра. Але все ж мені вдалося заспокоїтися. Засинаючи, я вже не думала ні про що, я просто відмовлялася вірити в усе почуте та чекала на «тихе завтра».

Я встигла схопити свій рюкзак, у який бабуся звечора склала мені речі, та одягти брата, який згодом біг поперед мене сходами. До 7:30 ми та ще купа людей з нашого будинку сиділи в підвалі. Бабуся з дідусем досі не прийшли. Звʼязку не було. Діти спали. Дорослі в паніці розмовляли між собою, обговорюючи вчорашні новини та події сьогоднішнього ранку. У підвалі не було чути вибухів.

Тим часом батьки теж склали речі, документи, купили продукти та набрали воду, бо ніхто не знав та не міг передбачити подальші події. Складно було щось вирішувати: в голові – купа думок, на жаль, всі – негативні. Мені було дуже страшно. Цілий день я просиділа в кімнаті, намагаючись усвідомити те, що відбувається зараз.

Родиною було прийняте рішення поки не виїжджати з міста, але триматися разом. Всі потрібні речі ми відвезли на дачу та розмістилися там. Будинок знаходиться за містом, там набагато спокійніше. У будинку є підвал, який тато з дідусем облаштували максимально комфортно. Так ми прожили до літа, а потім батьки вирішили все ж повернутися додому.

У середині жовтня ми виїхали на захід Україну. У порівнянні із Запоріжжям там було інше життя – тихе, мирне та спокійне. Читаючи новини про рідне місто,  серце розривалося на шматочки. Було страшно та боляче кожен день бачити зруйновані житлові будинки, інфраструктурні забудови, неймовірну кількість загиблих та сльози їх рідних.

Вже пройшло досить багато часу, ми перебуваємо в рідному Запоріжжі. Інколи здається, що скоро все закінчиться, іноді – що це жахіття не скінчиться ніколи. Мабуть, ми звикли до всього цього, і це – найстрашніше. Але, разом з тим, я усвідомлюю, наскільки сильна нація – українці! Я дуже пишаюся своєю країною та нашими незламними людьми.

За всі дні повномасштабної війни я навчилася цінувати час та життя, яке я проживаю. А найголовніше – мою родину, людей, які ніколи не залишать мене наодинці з моїми страхами та переживаннями. Я люблю Вас, мої рідні! Я пишаюся Вами, наші захисники! Я вірю у Твою незалежність, моя Україно!