«Увечері виходиш, сідаєш і дивишся – дим з усіх боків»

До війни було нормальне життя. Ми ходили на роботу, їздили в Луганськ. Зараз цієї можливості немає. На кілька місяців ми з дитиною виїжджали, потім повернулися.

Спочатку в Макарові розбомбили будинки, у мене там свекруха. Снаряд влучив їй в город. Відключалися українські канали, не стало світла. До 1 липня 2014-го ми продовжували ходити на роботу. Було літо, спека, не було де набрати води.

Ми отримували допомогу від Червоного Хреста, мамі давали від Фонду Ріната Ахметова.

Практично всі магазини не працювали, тільки возили хліб. Багато не купиш, бо холодильник не працював, готували тільки на день. У нас був генератор, але важко було купити бензин. Ми включали телевізор, щоб хоча б подивитися, що відбувається навколо. Увечері виходиш, сідаєш і дивишся – дим з усіх боків.

Але я не хочу нічого забувати. Коли таке забувається – це недобре. Був такий епізод, коли обстріляли Станицю. Ми розуміли, що щось буде відбуватися, і напередодні виїхали. Об’їзними шляхами дісталися в Старобільськ. По дорозі заїхали в Біловодськ, зайшли в магазин, а там світло горить, холодильники працюють, морозиво є. Зараз це здається диким, але було відчуття, що ми років зо два не бачили світла, ніби здичавіли. Люди ходять, займаються своїми справами, магазини працюють. Це було настільки дико... Забувати цього не варто.