«Вдома в’яжу носочки для наших хлопчиків з тероборони»

Я проживала в місті Донецьк. У мене інвалідність багато років, тому веду домашній спосіб життя. В 2014 році почалися обстріли. Це було страшно, жахливо, ми не знали що робити.

Ми поїхали буквально відразу. Почали стріляти у травні - у день виборів президента. А ми виїхали в кінці липня - десь місяць там побули. Навіть не думали, що буде все так серйозно.

Я переїхала до Запоріжжя. Ми думали тоді, що їдемо ненадовго, але тут живемо вже вісім років. Я проживаю тут у гуртожитку для переміщених осіб.

На початку не було ліків, були зачинені аптеки - не всі, але складнощі були. Згодом нас перестав обслуговувати міський центр для переселенців, де ми брали одяг та взуття. Тепер не можемо це робити, шукаємо самі.

Я самотня: чоловіка в мене немає, тільки є знайомі у Дніпропетровській області. Ми спілкуємося. Батько зі мною в Запоріжжі. Всі інші родичі в Донецьку - не захотіли виїжджати.

Ми допомагаємо, чим можемо. Я от вдома в’яжу носочки для територіальної оборони - щоб хлопці не замерзали. Ми у них віримо, віримо в перемогу і чекаємо на неї.

Війна вже довго йде. Звісно, хочеться, щоб швидше скінчилася, але коли - навіть не знаю.