«Вдома сиділи, поки не почалися прильоти»

Мені 27 років, маю двох синочків: одному дев’ять років, іншому – шість. Ми з Донецької області, з міста Мирноград. На жаль, у зв'язку з війною ми переїхали, бо там дуже гучно, але ця територія ще підконтрольна Україні. Там ні шкіл, ні садочків практично не залишилося, жити там небезпечно. 

Старший син хоче додому, каже: «Якщо ви хочете - залишайтесь в чужому місті, а я хочу поїхати і жити з бабусею». Але на жаль, Авдіївку вже віддали, а наступне місто - наше, і мабуть, уже повертатися не буде куди. Стресово це якось на всіх сказалося.

Мій чоловік військовий. Коли почалася війна, він був на самому піку, казав: «Виїжджайте-виїжджайте!». Але ж ми домівку не хотіли покидати, сиділи, поки не почалися прильоти. Тоді, щоб не травмувати дітей, треба було виїжджати. 

Люди товпилися, була паніка. Але нас знайомий вивозив з міста, тому у нас такої особливої проблеми не було. А от у матері виявили рак – мабуть, на стресі. 

Потім ми приїхали в місто Кропивницький. Благо, що тут більш-менш спокійно. В цьому році віддали дітей до школи. Молодший у перший клас пішов. Але ось у п'ятницю і в понеділок були тривоги і були вибухи, і це дуже травматично сказується на дітях. Навіть коли сидимо вдома, малий уже каже: «Чуєш? Може, вже підемо до коридору?» А це - просто під домом завелася машина. На жаль, на цей час в Україні немає безпечного місця, але тут люди живуть в більш безтурботливим життям, ніж у нашій області.

На фоні війни мій свекор помер, бо він був на гемодіалізі, а коли все почалося в Донецькій області, все цінне з лікарні повивозили. Мати захворіла на рак, коли почалася повномасштабна війна. 

Мрію, щоб скоріше закінчилася війна. Хочеться повернутися додому, але якщо не зможемо, то в нас є руки, ноги. Головне, щоб всі були живі та здорові. Я вважаю, що ми повинні залишитися Україною. Хочеться миру. Зараз дуже шкода наших військових, бо це чиїсь батьки, сини. Хотілося б закінчення війни, а там уже все відбудуємо, на все заробимо.