«Вдень постійні тривоги, ґул літаків, попадання в якісь об'єкти, пожежі. А з початком темряви місто замирало»

Життя в прифронтовій зоні це небезпечно. Ми півтора місяця жили в постійному страху. Вдень постійні тривоги, ґул літаків, попадання в якісь об'єкти, пожежі. А з початком темряви місто замирало. Світло вмикати не можна було. Починалися обстріли. Чути було дуже сильно. Ми проживали на четвертому поверсі, тому ховалися в прихожій. Після кожного обстрілу, коли з'являвся зв'язок, телефонували родичам, щоб дізнатися чи все гаразд. Наприкінці березня 2022 року багато людей почали виїзжати, особливо, після обстрілу вокзалу в Краматорську.

Ми вагалися їхати нам чи ні. Але становилось все гірше. Закрились АТБ, нова пошта, підприємства. Вночі взагалі ми не могли спати на ліжках, бо серед ночі починалася тривога і вікна озарялися світлом. І нам казалося, що близько, але потім дізнавалися, що на другому кінці міста або в районі були обстріли. Останні декілька ночей перед евакуацією ми спали на матрацах в прихожій. Їсти було складно приготувати, бо за вікном стояв постійний ґул. Так ми вирішили залишити рідну домівку.

Дуже важко було у 2014 році. Коли місто залишилось без води. І було всього 2 скважини. А в нас маленька дитина 3 років. Потрібно було по декілька годин стояти в черзі разом з дитиною. А це було літо - дуже спекотно - і деяким людям ставало погано і вони втрачали свідомість. І ще був випадок, коли обстрілювався мост і прилетіло зовсім близько. Вдалося сховатися в підвалі. Це вже в 2022 році. В 2014 році пів року були без водопостачання.