«Вдень над нашим будинком пролетіли дві ракети»

Шишкіна Поліна, учениця 11 класу Харківського ліцею №157 Харківської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Коваленко Тетяна Федорівна

Війна. Моя історія

Щось гупає? Та ні, примарилось. Як добре, що тільки о пів на п'яту, так не хочеться вставати та йти до школи.  На вулиці темно і можна ще трохи поспати. Коли вже ті канікули, так все набридло. Наче знов якісь звуки, схожі чи на постріли чи на феєрверк. Кому закортіло запускати феєрверки вранці? В третій раз я почула якусь вібрацію, «щось тут не так», подумала я та визирнула у вікно.  Помаранчеві спалахи в небі, дуже гучно. На феєрверк не схоже. Пожежа чи що воно таке?

В той момент я не зрозуміла нічого, думки не збиралися до купи. «Війна, постріли, це що сон чи справжнє життя?» - звучало в моїй голові. Я ввімкнула телефон,  відкрила Телеграм. Вибухи по всій Україні, бомби з літаків, атаки на всі аеродроми , звернення президента - новини в кожному чаті були однакові. Я ще не знала, що читати новини так рано , а інколи і вночі я буду кожного дня.  І не тільки я, а й вся Україна.

Мама витягла з гардеробної сумку з документами і якимось цінностями,  там же були консерви, вода, трохи солодощей. Я пригадала, що цю сумку мама складала ще п'ятнадцятого лютого, пізно ввечері.  Більшість новин тоді "кричало", що війна почнеться шістнадцятого лютого. Мало хто вірив в це, батько ще казав їй: "Лягай спати, досить збирати той "трєвожний чемоданчик". Мама теж сміялась, але якесь неприємне відчуття всередині змусило її доробити цю справу до кінця.

Потім почався обстріл. Мій молодший брат дуже злякався і ми всі побігли ховатися в льох, у нас приватний будинок і є свій флігель з льохом. Сидівши всередині нього, ми відчували, що знаходимось в безпеці, але в душі насправді розуміли, що, якщо ракета прилетить, то шанс, що ми виживемо під завалами зовсім невеликий.

Десь через тиждень батьки вирішили переїхати до бабусі з дідусем,  в їхньому районі не було сильних обстрілів. Наш будинок був розташований близько до виїзда з міста, тому канонади й вибухи ми слухали безперервно. На початку березня батько нарешті зміг заправити бензином машину і четвертого березня ми виїхали з Харкова.

Навколо доріг, до горизонтів, розпластана горбиста рівнина.  Хворе, змучене тіло рідної землі.  Я дивлюся в вікно і  відчуваю кинджальну любов до цієї землі - таку, що і дихати не можна, і вийняти неможливо: виллється вся кров... У тому ж березні 2022 ми виїхали до Німеччини,  де я і досі живу. Нова мова, чужа країна, безліч нових людей і купа паперів, документів, які моя мама читає, перекладає, губить і знаходить майже кожного дня.

Вечорами, лежачі в ліжку, я думаю як стрімко змінилось моє життя, а з цим і мої думки. Як все буквально перевернулося з ніг на голову, і як несподівано сильно я тепер хочу піти зранку до школи,  до своєї рідної української, навіть якщо на вулиці темно і дуже хочеться спати...