"Важливо не допустити, щоб обставини зламали тебе"

Філончук Дар'я, 11 клас, Херсонський академічний ліцей імені О.В. Мішукова при Херсонському державному університеті

Вчитель, що надихнув на написання: Сміян Дар'я Володимирівна

Конкурс есе "Війна. Моя історія"

Вибух. Сльози. Дзвінки. Валіза. Війна завжди була для мене дуже віддаленим у часі поняттям, і я ніколи не могла уявити, що знатиму, як це: телефонувати батькам о 5 годині ранку та чути фразу: «Донечко, почалося повномасштабне вторгнення. Сподіваємося, що ми скоро побачимося».

21 лютого 2022 року. Вокзал. Обійми. Учителька перевіряє квитки, я – наявність документів та величезної теки з купою папірців, адже їхала до столиці захищати наукову роботу з біології. Звук потяга – настав час посадки. «У тебе все вийде! Чекаємо в Херсоні!» - кажуть батьки. Позитивні емоції переповнюють, але вперше за багато років виникає дивне відчуття: щось ніби стримує мене та не дає спокійно залишити рідне місто, родину… «Мабуть, надто сильно нервую», - подумала я та вирушила назустріч новим досягненням.

Згадуючи про ті дні сьогодні, як про останні щасливі, безтурботні миті мого дитинства, я не відчуваю нічого, окрім суцільного болю, який проникає в кожну клітину тіла та фактично паралізує його.

24 лютого 2022 року. Крізь сон я чую плач дівчинки, що жила зі мною в кімнаті. Здавалося, вона заспокоювала свою маму. Не розуміючи нічого, я нашвидкуруч хапаю телефон та бачу десятки повідомлень: «Вибухи пролунали в багатьох містах України», «Ти як?», «Чула це?». У голові крутиться тільки одне: «Що робити? Як повернутися додому?».

Останні чіткі спогади – розмова з батьком та його слова: «Усі рейси скасували. Будемо думати, як зустрітися». Уривок з поезії «Мій перший вірш написаний в окопі...» відомої української письменниці та поетеси Ліни Костенко дуже влучно може описати мій стан на той момент:

О перший біль тих не дитячих вражень,

який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

чи не німою зробиться душа?!

Дійсно, невідомість, паніка, відчай охоплювали мене. Хотілося криком кричати від смутку. Найскладнішим було усвідомити, що той четвер став початком нелегкого, жахливого, найстрашнішого етапу в моєму житті.

Далі все, як у тумані: беру валізу, мене забирають знайомі батьків, відчуття моментального спустошення та пригнічення, яке спіткало мене протягом наступних 6 місяців очікування зустрічі з рідними. Проте пів року без спілкування віч-на-віч з найближчими людьми дали мені змогу зробити важливий висновок: «Що б не трапилося, ніхто та ніщо не зможе знищити нашу спорідненість: навіть за тисячі кілометрів, за відсутності мобільного зв’язку, попри відключення світла ми відчуваємо енергію одне одного в серцях».

Безсумнівно, світогляд кожного українця кардинально змінився. Раніше всі шукали різні можливості покращити якість життя, щоб прибрати дрібні недоліки, проте сьогодні складна річ – вижити, а не пережити. Вижити – це щось значно більше.

Підсумовуючи, хочу зазначити:

Досвід зробив мене сильнішою. Я не здаюся та живу з вірою в душі, що буду сприяти відбудовуванню країни, рідного міста. Надзвичайно важливо дивитися в майбутнє, а не жити минулим, бо, як писав український поет і журналіст, діяч українського руху опору, шістдесятник Василь Симоненко:

Спогади докучливі, як нежить,

Що тій славі принесуть нове?

Тільки тим історія належить,

Хто сьогодні бореться й живе.