"Важливо допомагати іншим і приносити користь"

Моя родина - це я і доросла донька. На щастя, на момент початку воєнних дій вона була в іншій частині України. Я переживала всі жахи на самоті, не враховуючи сусідів і моїх тварин: двох собак і двох котів. 

Коли почалася війна, я була вдома і працювала дистанційно. Я жила в Маріуполі між заводом Азовсталь і комбінатом Ілліча. У Садках - у нас є такий район. Через нас до останнього літали снаряди. Виїхала я вже в кінці травня, тому що не могла нікуди прилаштувати своїх тварин, а самій добиратися було дуже складно. Мені вдалося знайти людей, які приглянули за собакою і за одним котом, кішку я забрала з собою. Ми бачили, як наших останніх азовстальців взяли в полон, як їх виводили і везли в Новоазовськ. Через тиждень я зібрала документи, останні гроші - на них я і виїхала з Маріуполя. 

А я намагалася до когось дійти, хто б міг допомогти. Транспорт не ходив, світло у нашому селищі вимкнули в перший же день. Я йшла пішки в сусідній район і по дорозі бачила ці трощення магазинів. Я розуміла: можливо, люди хотіли б купити продукти, але все було зачинене і ніхто нічого не продавав. Ось цей шок і жах людей, які намагалися запастись і врятуватися, для мене були вражаючими. Навіть обстріли і авіанальоти мене так не шокували, як цей людський розпач і підняття з глибин людського нутра тих глибинних найгірших якостей. Я навіть людей деяких знала, і їм було страшно дивитися в очі. Ніби й розумом я розуміла їхні мотиви, але на рівні відчуттів це було страшніше, ніж російські бомби. Емоційно було дуже страшно. 

Коли мені вдалося виїхати, я приїхала до друзів, які змогли раніше дістатися до Запоріжжя, і там для мене відкрився інформаційний канал. Я дізналася про Бучу, про Ірпінь, про інші міста: те, про що ми не знали. Ми в Маріуполі були абсолютно без зв'язку. Ми не могли не те що вийти в інтернет, - навіть комусь додзвонитися. Я десь тиждень ходила, як паралізована. Я просто ходила по Запоріжжю, слухала сирени, бачила магазини з продуктами, дітей, які сміялися в парку, і мені було байдуже. За ці 3-4 місяці, які ми були без зв'язку, сталося стільки всього страшного! Те, що з нами відбувалося: зруйновані будівлі, трупи на вулицях, - до цього ми звикли. І тут ми приїхали в місто, і дізналися багато таких речей, про які всі інші люди дізнавалися поступово, а я - відразу все. Ось ці два моменти були для мене найстрашнішими. 

Всі евакуаційні автобуси були в центрі, а у нас, у Садках, такого не було. Ми до останнього боялися виходити далі своєї вулиці. З друзями і знайомими ми зустрічалися біля кринички, де набирали воду. Ми навіть не знали, що відбувається евакуація: у нас не було зв'язку, світла, інтернету. Я попросила свою доньку, щоб знайшла мені перевізників для евакуації. Вона знайшла мені двох: один віз із Маріуполя у Бердянськ, а другий - з Бердянська у Запоріжжя. Я зібрала всі свої останні заощадження і мені їх якраз вистачило, щоб доїхати до Запоріжжя. А там мене зустріли друзі, які посадили на потяг, і я доїхала до доньки в Івано-Франківськ. 

Поки не настане мирний час, у нас буде стрес. Просто потрібно знаходити те, чим можна себе відволікти, принести користь. У нас з моїми друзями є флешмоб: почув тривогу - перерахував 10 гривень на ЗСУ. Намагаємося допомагати людям, які опинилися в скрутному становищі. У них немає такого чудового центру ЯМаріуполь, вони з інших міст. Тому ми допомагаємо їм, як можемо. Ось це тримає на плаву і сприяє доланню психологічних проблем. 

Мені здається, що з приходом весни все буде добре. Мені не важливо, коли закінчиться війна. Я знаю, що вона закінчиться нашою Перемогою. Так, нам буде складно жити в зруйнованих містах, відновлювати їх. Можливо, жити в нових містах, адаптуватися до нових умов або миритися з літніми родичами, які залишилися в Маріуполі. Можливо, їм навіть подобається, що їх окупували. Хтось від безвиході там лишився. Але мені здається, що все буде добре.