"Важливим буде не забувати цю страшну, сповнену бруду й крові війну"

Літвінов Олександр, учень 10 класу Запорізької гімназії № 6

Вчитель, що надихнув на написання есе: Кочергіна Світлана Віталіївна

«Моя Україна майбутнього»

Напевно, наші життя вже ніколи не будуть такими як раніше, адже криваве колесо війни прокотилося по всім людям нашої країни без виключення. Але в наших серцях яскраво світить промінь нашої людяності, добра й надії. Саме це й стане ресурсом для кожного українця в мирному житті.

Певно що мир для українців це час, коли на всій території України не залишиться й духу ворожого, коли наші співвітчизники, лягаючи спати уночі не будуть боятись невмолимого снаряда, який прилетить, будуть вірити в те, що завтра вони прокинуться. Ось тоді й постане мир на нашій землі, чистій від сліз безневинних людей, скривджених російськими окупантами, землі вільній від кривавих вбивств і відкритій до світу. Але як в наших серцях завжди світитиме надія, так має ніколи не згаснути люта ненависть до війни!

І постане тоді нова Україна. Як держава, що захистила не тільки своїх громадян, але й всю Європу від варварської навали, вона займе шановане місце в післявоєнній світовій спільноті, і сподіваюсь, відкриються для України двері Ради безпеки ООН. З попелищ згорілих лісів і полів, сірих руїн винищених будівель чи цілих міст з’являться нові безкраї ліси й нові забудови, що стануть домом для всіх, хто бачив війну, пережив її.

Саме припрацювання цих надзвичайно травмуючих подій через історичні роботи, персональне осмислення власного місця в воєнні часи кожного окремого українця, викладання істинної інформації про війну в навчальних закладах дозволить українському народові відрефлексувати жахливу спадщину війни з Росією, загоїти моральні рани суспільства і створити умови недопущення повторення цих моторошних воєнних днів.

Україна буде надзвичайно відкритою до всього світу, її міста сповняться людей, що люблять власну землю, що люблять власне життя й ставляться з повагою до інших людей незалежно від їхньої мови, національності чи релігії, адже все це не має великого значення, головне одне – ми люди. «Ти знаєш, що ти людина?» – писав Василь Симоненко, й саме це знання стане основою для нового українського суспільства, в якому ніколи не знайдуть собі місця злоба й ненависть.

Все це стало частиною мене самого: морські хвилі, сільська дорога й тополі вздовж неї, що йдуть за небокрай аж до схилу над Азовським морем. Й коли почалася війна, я відчув, що мій світ розвалився, сам я відчув порожнечу, ніби частини мене ніколи й не було. Саме тому для мене надзвичайно важливо відновити свою цілісність, єдність з тим що люблю, відчути, що моя Україна знову поруч, знову доповнює мене.

А після цього мені потрібно буде вбудовувати себе в нове українське суспільство, як успішного лікаря, друга, чоловіка, батька, а головне – як людину, адже саме перед новим поколінням постане завдання розбудови нової української держави, яка розжене морок і осяє себе й весь світ цінністю свободи й людського життя.