"В тих тварин, яких мені дуже важко назвати людьми, немає ніякої жалості ні до вагітної жінки, ні до дітей, ні до старих"

Голутвіна Валентина Валеріївна, 15 років, студентка КВПУ будівництва і дизайну “Синергія”, м.Київ

Вчителька, що надихнула на написання - Шимко Тетяна Миколаївна

Конкурс есе "Війна в долі моєї родини"

Про початок війни я дізналася зранку 24 лютого. Ранок одразу здався незвичайним, адже мама чомусь не будила до школи, а на годиннику була сьома година ранку. Я піднялася з ліжка дивлячись на батьків, які чомусь збирали речі та документи, коли мама помітила мене вона промовила ті страшні слова: почалася війна..

На той момент я не прийняла її слова серйозно, я вирішила що це жарт. Я не хотіла приймати новини про війну, адже багато читала про війни минулого і розуміла на скільки це страшно, мені не хотілось розуміти, що моїй країні знову доведеться боротися за свою незалежність, а нашим захисникам помирати за нашу свободу та вільне майбутнє. Я лягла назад спати сподіваючись, що коли прокинусь мама все ж таки скаже, що пожартувала чи взагалі то сон. Але, на жаль, прокинулась я від дивного, незнайомого звуку, в той момент я вперше почула повітряну тривогу. Ми спустилися в укриття, сидівши там спілкувалися з сусідами про ці події. Всі були в шоці, це ж 21 століття, яка може бути війна, куди подівся здоровий глузд Росії?.. Тоді була моя перша ніч в підвалі, там було холодно і дивне відчуття страху, страху за свою країну, за своє ріднесеньке місто, за свій народ, за близьких та друзів і звісно ж за життя.

Я дуже багато нервувала, усе ж таки там найрідніші мені люди, я й не уявляла як там моя маленька двоюрідна сестричка, мені так хотілось почути її милий голосочок, такий лагідний й рідний, знову хотілося поїхати до бабусі та приготувати з нею вечерю, дочекатися дідуся з роботи, запросити тіток і малу, та повечеряти разом під жарти діда та розповіді родичів. Відчуття страху за їх життя ставало більшим з кожною прочитаною новиною. Коли бачила фото з Іванкова розуміла, що тітці не має де народжувати, а народжувати вона мала вже на весні. Як вияснилося пізніше, коли вони втекли з того пекла, народжувала вона вдома, хоча просила окупантів відпустити її в Київ народити. Але в тих тварин, яких мені дуже важко назвати людьми немає ніякої жалості, не до вагітної жінки, не до дітей, не до старих. Дякувати дитина народилася, тепер в неї окрім чудової дівчинки, ще й козачок хлопчик. За них мені стало спокійно, коли вони дісталися до наших військових.

Виявилось, що окупанти не давали людям нормально їсти, топити печі, аби елементарно зігрітися. Мені стало трохи спокійніше, але не зовсім, адже бабуся з дідусем й досі були там. Після звільнення Київської області, я нарешті відчула спокій за близьких. Але кожне фото, кожна новина про звірства тих катів давалися дуже важко. Не думаю, що колись ми зможемо пробачити таке. Це великий удар для нашого нараду, це зрада зі сторони народу, але якщо подумати ми ніколи й не були так званими братськими народами.

24 лютого назавжди залишиться як в моїй пам’яті, так і в пам’яті кожного українця, це день буде дуже болісною згадкою навіть після нашої перемоги. Мені й досі не віриться, що все це відбувається з нами, що ми кожного дня маємо боротися за свою незалежність, за вільне майбутнє нашого та наступних поколінь. Мене й досі вражають звірства солдатів РФ, їх катування звичайного народу та наших полонених хлопців, які обов’язково повернуться до рідної України. Я лила крокодилячі сльози коли дивилася на відео повернених додому захисників, такі змучені наші рідненькі, наші найсильніші, наша гордість.

На сьогоднішній день для мене не має поняття миру з Росією, для мене це терористи, адже вони підтримують свою владу, доки ми захлинаємось у крові наших людей, так не чесно вбитих Росією. Хіба наші дітки заслуговують на таке дитинство, дитинство під обстрілами, окупацією, постійними тривогами? Хіба наша Україна мало боролася за свою незалежність? Тому для мене мир – це перемога України, та наше квітуче майбутнє під синьо-жовтим прапором. Слава Україні!